Хіба ж не ясно, що в комірчині ховався шпигун? Може, тієї ж ночі Кажан уже переправив його далі, вказав шлях до міста…
Тепер Олег уже знав, що йому треба зробити. Завтра ж розповість про все вчителеві.
"Василю Васильовичу, яка пригода зо мною сталася! Я бачив шпигуна!" Ну звісно, Василь Васильович почне розпитувати, чого Олег пішов у ту комірчину, а тут ще й Данилич скаже, що все це — вигадки, нікого, мовляв, не було в комірчині, а що цигарки там валялись — ну що ж, це ще не докази.
І що ж може статися? А ось що. Довідаються про цю історію всі школярі, на сміх піднімуть! Авжеж, не повірять вони Олегові, скажуть, що Олег захотів похвастатись і вигадав хтозна й що… А це найгірше, коли над тобою насміхаються.
Та нехай сміються, Олег знає, що він повинен розказати про невідомого. І він розкаже! Він піде просто до начальника прикордонної застави. Ну, звісно, захопить з собою й знайденого Кажанового листа…
А скарб пана Капніста треба продовжувати шукати! Поява невідомої людини в шкільній комірчині немов ще більше підтверджувала, що й таємничий скарб теж повинен існувати.
Зеленоокий, можливо, вже не з'явиться в школі. Проте на всякий випадок треба озброїтись. Для цієї мети найкраще придбати важкий молоток. Чим не зручна зброя? Непогано буде дістати мисливський ніж. Але шукати скарб Олег не припинить.
— Башмачний! Башмачний!
Хтось гукає над самісіньким вухом. Олег схоплюється з парти й нічого не розуміючими очима озирається. Навколо регочуть товариші. Він у класі. Перед ним стоїть вчителька німецької мови Ольга Кирилівна.
— Башмачний, читай далі! — каже вона. — Не слідкуєш? Про що ти думаєш? Чи ти, може, спиш на уроці?
Вона звертається до класу:
— Діти, невже ви думаєте мати найкращі показники, коли у вашому класі будуть такі неуважні учні? Мабуть, вам ніколи не бачити вітрильного човна!
Вікову тишу країни мовчазної Таємниці нагло порушено, її володар зніяковіло кліпає повіками. Але велика Таємниця живе! Ніхто не проникне за кам'яні мури її зачарованого палацу!
* * *
— Заходь, хлопче, заходь!
Начальник прикордонної застави пропустив Олега в свій кабінет і щільно зачинив двері. Потім він запросив хлопця сісти і сам сів за письмовий стіл.
Олег глянув на начальника, побачив його уважні, зацікавлені очі.
— Тебе звати Олег Башмачний? Ну, Олег, розказуй. По тобі бачу, що хочеш розповісти щось цікаве. Правда?
Голос начальника був спокійний, лагідний і ще такий… Ну який же? Ласкавий, батьківський…
Олег дістав з кишені лист Кажана і поклав його на стіл.
— Ось… знайшов…
І він розповів усе, що знав про Кажана, про комірчину і про невідомого. Розповів і про смажену рибу в комірчині, про пляшку молока, про відбиток долоні з чотирма пальцями…
Начальник слухав дуже уважно. Олег помітив навіть, як насупились його брови і як він узявся рукою за лоба.
— Спасибі тобі, хлопче — сказав він. — Ти добре зробив, що прийшов до мене. А тільки мені не зовсім зрозуміло, чому ти опинився пізно ввечері в тій комірчині?
— Я… я шукав скарб пана Капніста…
— А, ось воно що! — посміхнувся начальник. — Ну, в такому разі бажаю тобі успіху. Тільки з умовою, щоб найбільші успіхи були в тебе в навчанні… Да… І повинен сказати, що, можливо, скарб таки знайдеться!
І це слово "скарб" начальник застави промовив якось по-особливому, з притиском, і при цьому навіть здригнулись у нього губи…
Все це помітив Олег, тільки-не все зрозумів. Все йому стало зрозуміло значно пізніше.
А начальник продовжував:
— Коли мені було тринадцять років, я, хлопче, теж дуже любив усякі таємниці, печери, оповідання про скарби… А зараз, бачиш, уже дорослий, а от теж повинен розкрити одну таємницю. Дуже важливу. Те, що ти розповів, допоможе мені…
Із спокійним серцем повертався Олег додому. Він думав про те, що начальник застави тільки посміхнувся, коли почув про скарб. Авжеж, він не заборонив Олегові продовжувати розшуки, не зареготав, а лише так хороше, по-батьківському посміхнувся і навіть побажав успіху.
Та й не тільки побажав успіху, а й сказав, що, можливо, скарб і справді знайдеться. Ось воно що!
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Про нові плани Олега Башмачного
Сашко Чайка вибрав зручну хвилину, коли Кукоба була сама, і підійшов до неї.
— Здрастуй, Галино. Я думав, що ти й сьогодні не прийдеш у школу. А вчора… я був біля твого будинку…
— Я тебе бачила, Сашко. Ти стояв і дивився на вікна.
— І ти не подала мені знаку?
— Навіщо?
— Ну, щоб я знав, що ти мене бачиш… Думаєш, мені не скучно було?
— І мені було скучно…
Сашко долонею прикриває свій ніс з виразкою.
— Знаєш що? — каже він. — Сьогодні теж удвох підемо додому? Гаразд?
Вона мовчки киває головою.
Перед початком першого уроку до класу ввійшов Василь Васильович. Увійшов він не так, як завжди. В його рухах була незвичайна урочистість. Блакитні очі сяяли. Школярі притихли. Зацікавлено чекали, що скаже директор.
— Діти, я знаю, як ви зараз зрадієте разом зі мною, — сказав він. — Ви всі любите вашого однокласника Сашу Чайку. Всі ви, мабуть, знаєте і його матір Марину Савеліївну, рибальського бригадира. Вона повезла рапорт у Москву. І от… сьогодні…
Василь Васильович вийняв з кишені "Правду" й розгорнув її.
— Сьогодні в газеті вміщено її портрет і повідомлення, що Марину Чайку нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора…
Всі учні, як один, повернули голови в той бік, де сидів Сашко. А він, червоний, мов мак, з соромливою усмішкою підвівся з-за парти і стояв зніяковілий, але безмірно гордий і щасливий. Він був гордий за свою матір, за найкращого бригадира рибальської артілі.
Директор швидко підійшов до Сашка, і… хлопець незчувся, як Василь Васильович взяв його голову в свої долоні і, нахилившись, міцно поцілував у лоб.
— Вітаю тебе, Чайка! — сказав він і передав збентеженому школяреві газету з портретом його матері.
На перервах Сашко гордо ходив довгим коридором в оточенні учнів і всім показував газету. Він почував себе іменинником, наче він сам, а не мати, одержав орден.
Несподівано до нього підійшов Олег. Школярі розступились, і він зупинився перед Сашком.
— Дивіться на нього! — гукав Олег. — Він і справді думає, що він герой! Адже не тобі дали орден, а Марині Чайці!