Тільки Скворцова помітила в Сашка ці рухи. Кому ж і помітити, як не Люді Скворцовій! Таке вже в неї сороче, всевидюще око!
— Бідний хлопчику, — підійшла вона до Сашка ззаду, — тебе щось кусає? Чухмаришся?
Сашко зніяковів:
— От вигадала. Це я, той… м'язи мацаю…
— Знаю, які м'язи. У мене, слава аллахові, ніколи таких м'язів не буває. Я — охайна.
— Атож, охайна. Тільки зошит у чорнилі та пір'я у волоссі!
Скворцова зрозуміла, що Сашко обрав найкращий метод захисту — він сам перейшов у наступ, — і вирішила за краще відступити.
— Я тебе не займаю, — сказала вона, — чого причепився, як смола?
З ображеним виглядом вона відійшла до подруг.
На уроці німецької мови Сашко нишком розглядав Башмачного. Шия в нього товста, і м'язи, безперечно, чималі. І на зріст він вищий за Сашка, та фізкультура така річ, що супроти неї ніхто не встоїть. Отакенні м'язи виростуть!
Але чому сьогодні Башмачний такий похмурий? Сидить, утупивши очі в книжку, та видно, що він не читає. Десь далеко блукають його думки. Сидить, як хмара, брови зрослися на переніссі, він їх сердито насупив, не ворухнеться, обома кулаками підпер щоки. А кулаки — нічого. Великі і, напевне, тверді, та — дурниці: гвіздка в дошку однаково ними не забити!
Ніхто в класі не знав, про віщо думав Башмачний. А думки його були тривожні, неспокійні. Не йшов йому з голови зарослий зеленоокий невідомий. Олег переконаний, що це був той самий чотирипалий, який залишив відбиток своєї долоні на запиленій парті.
Хто він? Чому лежав у комірчині, притаївшись під купою лахміття? Чи має він яке відношення до скарбу, ще не знайденого, але, безперечно, існуючого? Хто замкнув його в комірчині і для чого? І, нарешті, куди він так швидко встиг щезнути разом з залишками своєї вечері?
Одне було ясно Олегові: невідомий захопив з собою пляшку й тарілку з рибою для того, щоб не залишити після себе ніяких слідів. Очевидно, у нього були дуже важливі причини отак таїтися і замітати за собою всі сліди.
Олег жив тепер у загадковій країні, в страшній зачарованій країні мовчазної Таємниці. Над бездонними глухими ущелинами віють крилами чорні птахи, чорні вісники невідомого.
За чавунними дверима, за важкими замками схоронено заповітний лист. У кам'яному палаці мовчазної Таємниці гуляє по м'яких килимах німа тиша. Віковий порох укриває залізні грати високих вікон. З важких бронзових рамок дивляться строго і невідступно темні обличчя предків з зеленими очима. Чорний бархат на масивних дверях спадає додолу важкими згортками.
Гнітить Олега це глухе мовчання. Йому і страшно, і солодко, бо він — володар великої Таємниці. Гнітить самітність, бо Олег — один у своєму мовчазному кам'яному палаці.
Заповітний лист, лист старого, відлюдного Кажана, Олег поклав у товсту папку, знайдену дома на горищі. І та папка переховується на дні Олегової скриньки, де зверху лежать у безладді пошарпані книжки й журнали.
Надійна схованка! Скринька, наче якась старовинна гробниця, нікому не викаже таємниці. Таємничий лист був ніби зачарований. Олег відчував, що він сам тепер робиться відлюдком, самітним кажаном. Він нікому в світі не міг розповісти ні про викриту ним таємницю, ні про свої пригоди. Він не хотів ділитися ні з ким. Він один має зібрати урожай. Лаври геройства мають належати тільки йому одному!
Йому було дуже важко. Він ніколи не був самітним, він завжди любив бути в колі своїх товаришів. Але таємниця наче повісила йому на очі запону. Наче відгородила його від усіх товстим муром. Таємниця вабила його. В ній була якась солодка отрута.
Одна таємниця приводила до іншої, нової, ще не викритої. Олег наче блукав у присмерках. Він жив у химерному, оманливому світі, він один був свідком незрозумілих, нерозгаданих явищ. Він володів таємницею, але нові таємниці вже оточували хлопця, він не міг їх збагнути, не міг дати собі ради. Він почав замикатись у собі. Він робився відлюдком. А старий відлюдний Кажан, навпаки, наче знову повертався до людей. Він частіше тепер порався в саду, обрізував сухі гіллячки, частіше почав з'являтись на вулиці і навіть охоче брався допомагати сторожеві Даниличу у виконанні його нескладних обов'язків.
Цю зміну помітили навіть школярі.
— Кажан! Дивіться, Кажан вийшов зі своєї нори! — шепотіли вони одне одному.
Данилич якось зустрів у шкільному коридорі Олега й спитав:
— Ну що, хлопче, не бачив більше ніде волосатого? То ж бо. Тепер увесь мотлох у комірці ліквідували, ніякий дідько не заведеться. А я думаю, що там хтось таки був.
Олег здригнувся. Очікуючи, він дивився на Данилича.
— Був, хлопче. Може, й не тоді, як ти його бачив, а таки був. Ото, як прибирали комірчину, я знайшов там дві пачки цигарок. Дві пачки. У тому лахмітті, на яке ти вказував. Хтось-таки ті цигарки приніс, у комірку…
Олег чудово знав, кому належали цигарки. Дорогий Даниличу, вони належали волосатому з зеленими очима. Але як це доведеш? Та й чи треба це доводити? Хай Данилич думає, що хоче. Олегові це байдужісінько.
На уроці німецької мови Башмачний заглибився в свої думки: що робив невідомий у комірчині?
Хто він такий? Від кого ховається? А може… може, він шпигун?
Ця думка несподівано прийшла до хлопця і примусила його замислитись. Шпигун? Тільки що ж йому робити отут, у школі? А хіба, зрештою, він, Олег Башмачний, не зможе допомогти викрити шпигуна?
Згадалось оповідання командира катера про порушника кордону. А що, коли в комірчині саме і ховався отой порушник? Ні, його ж убито. Сам командир розповідав, як різали порушника з кулемета.
А може, його тільки було поранено, і він устиг допливти до берега? Авжеж, аби тільки допливти, а там уже легко можна сховатись між скелями.
Та й не тільки між скелями.
І нова думка немов пронизує Олега: "Тепер зрозуміло, чому так схвилювався Кажан, коли почув постріли на морі! Ось чому він одразу ж подався стежкою вниз, яка вела до морського берега…"
Кажан… постріли… невідомий у комірчині…
Чи не Кажан переховував цього волосатого, чи не він годував його? Мабуть, цій невідомій зеленоокій людині не можна з'являтись серед білого дня на радянській землі. Мабуть, вона повинна ховатись, щоб її не впіймали… Ну, звісно, ховатись не весь час, а доки Кажан приготує їй одяг, підроблені документи…