— Як ви, Владико, дивитесь на власівський рух?
— Як? А я, знаєте, не політик, не стратег, і тому я скажу вам одверто: в це діло я не вірю. Мені відомо, як і вам, що вже одна власівська дивізія в свій час скористалася з зручного моменту й перекинулась вся на бік большевиків. Отож і решта його дивізій, боюся я, так само зробить. А от коли б створено було справжню українську армію, українські сили до боротьби покликано, ви побачили б, який то одразу дало б ефект! Українцям, ви ж розумієте, іншого виходу нема, тільки битися з большевиками. Чи ви розумієте? Чому не хочете ви цього розуміти? Коли б так сталось, я перший видав би відозву до українського народу, а мене народ і знає, і шанує. А головне, вірить, що я людина непродажна. Так, так! Вже про мене не скажуть, що я німцям продався! Так!
На нього подивились як на старого чудака. Але прямови-тість, рішучість зробили своє. Про ці слова митрополита, як учора мені переказували, одразу ж повідомили найчільніших представників нім. влади, які над ними застановились. Так, принаймні, мене запевнили.
От і старий. За довший час це, здається, одне розумне й достойне, що він спромігся вчинити.
10/1-45 р.
Середа. Повідомлення в білоруській "Раніці", що помер Ромен Роллан. Схиляю сумовито голову перед пам’ятю автора блискучого "Кола Брюньйона" й цікавої талановитої книжки про Бетховена. "Жан Крістофа" й інших його речей не люблю, хоч і визнаю талант. А найбільше не люблю його, як людину, що раптом здуріла й перейнялась прихильністю до червоної Росії, навіть до Сталіна.
Згадавсь при цій нагоді Анрі Барбюс, мої зустрічі з ним у Харкові. Я ждав зовсім, зовсім іншого — а він такий дріб’язковий (чіплявся до кожної дрібнички в договорі, який я складав з ним від імені ДВУ на видання його творів укр. мовою), грошолюбний, як злидар (страшенно по-гендлярському торгувався), і хоч мав увесь час вираз неврастенічно-страдницький, якийсь ніби скорботно-втомлений, але то була маска самозакоханого егоїста, духового комівояжера, ображеного своїми ж співбать-ківчанами французика, що, поза всім, має приховану маленьку пристрасть рантьє. Ані крапельки великодушшя — і цього я аж ніяк не сподівався. Може й в дечому й помиляюсь (напевно помиляюсь), але таке вражіння, незважаючи на його механічну, штучну ввічливість, залишилось.
Сьогодні був у мене Улас Самчук із дружиною. Приїхав він у суботу до Берліна, буде працювати культосвітнім референтом при УНО. Прочув за мене й приїхав побачитись, провідати. Обідали разом у ресторані. Розповідає, що у Львові залишились П. Карманський, Мих. Рудницький та інші большевицькі підбрехачі. Але що гірше — Юрій Липа застряг у Яворові. Коли УПА не забрала його до лісу, пропаде. Він, як містик, перейнятий твердою вірою в пророцтво стеґматиків, певен був, що большевики Галичини не візьмуть і навіть не збирався тікати до останнього буквально моменту. Його й застукали. От йолоп!
На мої розповіді про організацію нового журналу (я йому назву придумав "Батьківщина") й запрошення співробітничати Влас висловив застереження: чи не використає нас якась причайна й підступна сила, чи не скомпромітує в такий спосіб? Якщо ні, то він готовий до найтіснішого співробітництва. Про М-ва зокрема говорить дуже неприхильно, називає поверховим та авантюристом, що вміє скрізь передусім вимотати й привласнити гроші. Запевняє, що в Братиславі він був у Тіса (тобто М-в), вициганив чималі суми на Укр. авток. церкву й поклав їх собі до кишені. А в самого Самчука видув і привласнив з якихось там видавничих розрахунків 200000 крб.
Вчора й сьогодні я послав багато листів різним людям щодо журналу. Одержав останніми днями теж чимало листів, зокрема від Людмили. Вона опинилась в Кітцінгені на Майні, працює на фабриці бочок (!), просить писати.
Передучора склав візиту святкову родині Петлюри. Застав там якогось їхнього далекого родича чи доброго знайомого, буковинця, який щойно приїхав з Відня. Він одразу сказав мені, що знає мене ще з минулого року, з в’язниці на Лонцького. Саме тоді й він там сидів один місяць. Розповідає, що вся тюрма знала про моє перебування, ставилась до мене з великим зацікавленням і пошаною. Навіть поляки. Якраз поляки, спостерігаючи мене під час тюремних прогулянок, казали:
— То — indywidualnosc! Odrazu widac. То — Charakter і... cos wybit nego.
А цей "характер" ось четвертий день сентиментально, з нудьгою солодкою тільки те й робить, що згадує про Різдвяні свята в Животові, як то вечеряли ми в бабуні всією родиною й за всіма звичаями та правилами українськими, як прибігали раз у раз колядники, а на перший день свят приходили колядники дорослі із церковним дзвоником; або як приїздили ми з мамою із Тетієва в гості до бабуні, як розгортав я з тремтінням комплект давньої "Родіни" й "Ніви", як нас угощали, як ми хороше, по-святковому піднесено (і урочисто, і радісно-весело) проводили там часах, як це було невимовно хороше, наче казка, наче дивовижний сон, що вже ніколи-ніколи не повториться. Жаль такий! — бо й нікого з цих дорогих людей, напевне, нема вже на світі, — жаль, аж сльози приступають.
12/1 —45р.
Був у лікаря з Юрком Вітковицьким, що добре знає нім. мову. Лікар показав рентген-фото мого шлунка, для порівняння продемонструвавши тут же й фото нормального шлунка. Мій шлунок, виходить, збільшений у п’ять разів. Виразка моя, давно заживши, лишила рубці, і стеноз-пілюс не пропускає їжі. Конче треба зробити операцію, і то невідклично. Лікування в Кісінгені, про яке я зняв був мову, нічогісінького не дасть,
— Отже, будете оперуватись? — питає.
— Так.
— Коли?
— На наступному тижні лягаю до лікарні.
— Вас оперуватиме добрий хірург др. Йогансон, який завжди оперує отаких моїх хворих. Я теж буду присутній при операції.
Похляскав мене по рамені, додав:
— А потім ви одразу поправитесь — отакий-о будете! — надув щоки й показав із себе огрядну людину.
Ну гаразд. Що ж робити? Іншого виходу нема.
15/1-45 р.
Вранці, ще я спав (бо вчора вимучили нас аж три нов. тривоги — остання о 1-й год. ночі), як постукала господиня до кімнати й сказала, що хтось до мене. Прошу увійти. Заходить Г. Костюк. Був у мене до 12-ї. І провідати заїхав, і поговорити безпосередньо з приводу "Батьківщини" — він уже одержав мого листа й поспішав одгукнутись. Молодець. Дещо порадив мені, подав список рекомендованих ним авторів, обіцяв і сам конче дати до першого ж числа статтю про активний романтизм — нав’язати одразу з традицією ВАПЛІТЕ, "Літ. Ярм." і "Про-літфронту". Взагалі ставиться дуже прихильно й обіцяє надалі всіляко допомагати.