Вертав пішки темними вулицями, якими тяглись військові обози. Трами ходять тепер від 4-ї вдень до 9-ї вечора. Втомився страшенно. Вночі мучили кваси, штучно виблював.
Сьогодні зраня у пральні з Fr. Stamm. Там не віддають мені моєї білизни, бо якраз у казанах мокне, не готова. "Та я ж їду сьогодні, це мої речі, віддайте мені мої речі!" "Ні, не маємо права". "А забирати чужі речі право маєте?" "Ми не забираємо. Ми порядку додержуємось. Хай Ostministerium, яке вас висилає з Потсдама, дасть нам розпорядження, і ми повернемо вам вашу білизну мокрою". Ostministerium має ще про білизну мою директиви давати! Не педантизм, а ідіотизм. Так і не дали. Німець німцем. Об 11-й год. ранку (чудесний сонячний весняний ранок) знову тривога і грандіозний наліт на Берлін. Такого я ще не бачив. Ішли над Потсдамом ескадрильї у супроводі винищувачів 1 1/2 години. Білі хвости випарів, стрункий лет залізних птахів. А на правому фланзі їхньому безнастанно нишпорять в’юнкі бистрі винищувачі. Картина була захоплююча, грандіозна. На моїх очах (я спостерігав у дворі) упало 5 збитих зенітками бомбовиків — каменем додолу з хвостом чорно-рудого диму. Жоден літун на парашуті не вистрибнув. Доля!
Кажуть, що пройшло до 2000, і всі скинули бомби на Берлін. Жах! Там же й так майже суцільна руїна. А на двірцях тепер маси втікачів. Дуже багато жертв. Потяг (седан) доходить тільки до Ванзее. Що буде далі? Що з нами буде?
Бад-Кісінген, 21/П — 45 р.
Приватна хірург, клініка проф. Бомгарта, кімн. 23
Початок 4-ї пополудні. Вже тиждень в цій клініці. Приготований до операції. Операція завтра. Боюсь? Ні.
Обставини складаються поки що дуже сприятливо. Дарма, що хвороба дійшла краю. Витрясла, вимучила мене так, що я ніби з хреста знятий, худющий та чорний з геть запалими щоками й мутними, теж глибоко запалими очима. Але якраз на цьому етапі — найнебєзпечнішому, останньому — пощастило потрапити до приватної дуже доброї клініки, де збереглися звички й традиції передвоєнні, де працює відомий хірург і де як годують, так і доглядають прекрасно. В Потсдамі я напевне цих умов не мав би. Отже, доля сприяє мені. Сподіваюсь, що й операція минеться щасливо, коли вже все так вдало стелеться. Оце зараз, прикладом, дали мені окрему чудесну кімнату і взагалі виявляють до мене чималу увагу, турботу.
Лесик також улаштований, переїхав сьогодні на віллу до лісу, за 6 км, де розмістилась вся родина Мстислава. Там, кажуть, дуже добре і їсти мають що. Зіна старанно його доглядає. Турбується й за мене, щодня одвідує, доручення різні виконує, перебравши цілком на себе всі наші (мої, Лесикові та свої) господарські справи. І що послала мені доля саме в цей тяжкий час таку зарадливу, добросерду жінку, — хіба й у цьому нема вищої волі? Якось усе само собою несподівано складається, але на добре все виходить. То ж вірю, що й з операцією справа буде добре.
Страшно тільки згадати про трьохденну дорогу з Потсдама до Кісінгена. Це справді був жах, і це мене підбило остаточно. Дивуюсь іще, як вистачило мені сил дорогу цю витримати! Але про неї занотую докладніше згодом, після операції.
Так от: завтра під ніж. Поможи, Боже!
... а надворі така теплота, стільки сонця, бруньки вже на каштанах, — просто не віриться! Сиджу цілий день при відчинених вікнах. А зараз ось, коли пишу, сонечко таки сильно гріє мені обличчя й руки. Так буває у нас у середині квітня. Краса!
[Через три дні після операції, 25 лютого 1945 року, Аркадій Любченко помер. — Ред.