З радости, що я можу літати, чуюсь якось дуже легко, піднесено й упевнено. Що ж значить цей сон? Не розумію точно, але почуваю, що це Щось добре, сприятливе.
Одержав "Нову Україну", число від 27/УІІ — 43 р., в якому почали друкувати мою новелу про Хвильового — "Його таємниця". Радий я, що на Лівобережжі бодай трошки поки що, але правдивих слів почує народ про Миколу. Все ж таки тираж "Н.У." — 50000. Лист від Р. Єндика, співчуття, що Лесик захворів ( малий другий тиждень сильно кашляє), і повідомлення, що він на такий випадок надсилає 500 злотих. Увага й сердечність хвали гідні, але мене вони ставлять в ніяковість. Поверну ці гроші при першій же зустрічі.
1-го був у Львові. Пилюка, задуха, шум, втома Одержав черговий гонорар за "Вертеп", коректи ще не зробив, хоч і сподівався. У в-ві застав листа від редактора "Дозвілля" С. Довгаля — запрошення співробітничати й повідомлення, що висилають 50 рм. за "Останню ніч". В колах громадських страшенна розгубленість і депресія. Вечеря в літ. клубі, де присусідився Г. Стеценко, так неприємний, підозрілий. Характерно для галицької вдачі: П. Кар-манський, перебуваючи в червні у Моршині, висловлювався якось у розмові дуже негативно про цього Стеценка, навіть застерігав мене. Тепер Стеценко розповідає мені, що Карманський жалівся на мене, ніби я не хотів з ним в Моршині товаришувати (я справді уникав його), гримав на нього грубо за Багрянівську (і це правда), волочився увесь час із жінками (це теж до певної міри правда). От і галицька принциповість, щирість, чесність. А Карманський до того ж людина літня, просто старик. Так, стара курва! Ще таке: у Львові скрізь розмови, що я гуляю з дівчатами та жінками, навіть серйозно мене перепитували, чи правда, що я дружусь. Чудаки, дрібненькі люди. Вони звикли задовольнятися малим і не уявляють собі, що то є розмах. Вони й не здібні на справжній розмах. От бачу тутешніх дрібнокаліберних чоловіків, якихось стиснутих, сухуватих, плитких, стереотипних із готовенькими нормами для всієї поведінки, і розумію тутешнє жіноцтво, яке так пожадливо тягнеться до нашої мужньої, широкої, але й суворої, ніжної, але й твердої, винахідливої, сміливої, беручкої, натискливої Наддніпрянщини. Коли б нарешті стався вільний "обмін речовин" між нашим Сходом і Заходом! Скільки це дало б позитивних наслідків!
11/VII — 43 р.
Вчора приїздила Маріяна Миколаївна Лисенко, привезла музику "Енеїди". Зранку продемонструвала — цікаво. Через всю річ іскристим променем звучить національний мотив. Вся річ весела, в сонці, дарма, що місцями є драматичні моменти. Гірше з текстом, сюжет міг би бути і мусів би бути значно пружніший. Оце й є "заковика", з якою мені треба якось упоратись.
Тут тепер відпочиває генерал-хорунжий україн. чорноморського флоту Савченко-Більський, людина культурна, скромна, симпатична. Багато розповідав про події 1918—20 рр. на Чорному морі.
На сході, між Орлом і Білгородом, німці випередили боль-шевиків, які готувались до великого наступу. Йдуть величезні бої з перевагою на нім. боці. Але, здається, це примусовий для німців наступ — большевики хоч-не-хоч втягли їх в акцію.
Кажуть, що під час торішніх боїв у Севастополі чималу роль відіграла в знищенні большевиків у Херсонесі укр. націон. дивізія, що була сформована в Маріуполі. Після того, занепокоївшись через таку боєздатність дивізії, німці її розкидали окремими батальйонами по всьому фронту, а успіх боїв тих приписали румунам, нігде ні разу про дивізію на згадавши. Sic!
17/VII — 43 р.
Субота. Тривожний день. Почалось учора надвечір. Наші "ма-ратонівці" почали збиратися купками, підозріло, напружено шеп-татися. Виявляється: німці одержали наказ негайно спакувати свої дитячі будинки (тут їхніх дітей щось коло 800) і бути готовими до від’їзду. Так само й пакуються дорослі німці. Вдень напрямком на Болехів пройшла військова німецька частина з гарматами (татари якісь чи калмики). До Моршина приїхав нім. військовий загін, виконує посилену патрульну службу. В Моршині на вулиці (центральній) біля пошти бачив розгублених цивільних німців і поляків. В чому ж річ? Сила-силенна чуток, і ні чорта певного: у Болехо-ві минулої ночі заскочили невідомі і забрали 2-х лікарів-жидів, які ще там не були знищені. В Славську (за Гребеневим) цими днями вночі невідомі напали на табір заарештованих укр. хлопців, де їх було понад 150 чол., і, вбивши нім. сторожу та сторожів-поляків, повели звільнених хлопців із собою до лісу. У Корчині, де мав бути Лесик у таборі, об’явились партизани (які саме — невідомо), і тепер батьки спішно дітей звідти забирають. В районі Збаражу, Скалата і Тернополя, як кажуть, скинуто большевиками великий десант, який посувається на захід у гори. Одночасно, як кажуть, Тарас Бульба, уникаючи розірому на Волині, пересувається на Гуцульщину. В усякому разі щось діється серйозне: одна пані з "Маратону" сьогодні вранці поїхала до Станіславова, і від Калуша цей потяг вернув назад, бо далі міст спалений, руху нема. Потяги на Стрий — Львів ідуть з великими запізненнями. Потяги від Калуша йдуть з двома навантаженими платформами попереду паровоза, а паровоз — заднім ходом.
Цілий день було сонячно, душно. По обіді ходив з Галею до топогр. вежі на узлісся — лежали годин зо дві на траві, обпалювались, цікаво, багато говорили. Вона — змістовна дівчина, своєрідної вдачі. Наші жінки називають її гордою, а вона просто — розумніша за них багатьох. Вона багато, напружено думає, дошукується і губиться в "проклятих питаннях". Добре, якщо... не агент.
Було пекуче сонце, а зараз — 7 1/2 вечора — злива з громом і блискавками. Ми якраз встигли прийти додому.
20/VII — 43 р.
Якраз Галя запропонувала йти до лісу. З очей бачу, що вона закохана. Але водночас є таке: цієї ночі вона вернула зі Львова, чогось раптово після першої ж зі мною прогулянки в суботу їздила туди на один день. Може, директиви брала? Може, тепер там на узліссі, куди вона мене знову кличе (саме в те ж місце) є вже на мене большевицька засідка? В ці дні дуже легко мене знищити, бо довкола кипить партизанщина. Вона — якась чудна, сама каже, що життям не дорожить, що почуває, ніби скінчить своє життя ґвалтовно, а живе вже три роки самітньо, покинувши на Волині батьків, які раніше були під царською Росією, залізничними урядовцями в Здолбунові. Все якось чудно і досить підозріло. Тоді я вирішив, що конче піду з цією студенткою. А коли пішов, побачив, що побіч того місця селяни косять сіно. Отже — загроза менша. А коли ми постелились, розляглись, щоб обпалюватися, і лягли, — я помітив в ній з усієї поведінки глибокий внутрішній трепет. Поштовх щирости діткнув моє змучене серце. І я, з протесту до смерти, з протесту до безглуздих жорстоких вибриків життя, почав пристрасно цілувати Галю. Обіймав, стискав, і цілував всю. Вона хилилась, в’янула, ставала зовсім безсилою. Її можна було легко взяти, але я цього не зробив з пошани до Рути. Коли я помирав в Києві, Рута прислала листа, запевняючи, що я буду жити, — тепер сама так несподівано померла і десь там уже гниє. Я стискав Галю, голосно сміявся до сонця і цілував, цілував...