— Ти приїхав?
— А ти не бачиш?
— Авжеж, бачу! — радiють її карi, з краплинками роси очi, радiє потрiсканий вузлик губiв i ямка пiд ним. — До мене приїхав чи по дорозi?
— По дорозi.
— А чого б не до мене? Все б веселiше було.
— Та до тебе, — зiскакую з коняки. — А чого ти ногами чечiтку вибиваєш?
— Бо зрадiла тобi. — Люба об спiдницю витирає руку, оглядається, чи хтось не бачить, i простягає крихiтнi, червонi вiд суниць пальцi. — На добридень тобi.
— На добридень. Ти сама тут?
— Сама-самiсiнька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й робити в свiтi.
— I що ж ти робиш у свiтi?
— Суницi по лiсах збираю, — поправляє крамну блузку, на якiй окастi гудзики ображено понадимали щiчки. — Її зародило в цьому роцi, як роси!
— Як роси?
— Ну, чуть-чуть менше.
— Чом не в загорожi збираєш?
— Щоб траву не витолочити, — по-господарськи вiдповiла дiвчинка, напнула на голову хустку, по якiй хтось так порозкидав серпи, що вони стали схожими на молодики.
— А в тебе коси пiдросли.
— Що мої, — байдуже махнула рукою, але враз i посмiхнулася: — От у нашої тiтки Василини коси! Аж виспiвують на плечах i прямо золотом стiкають, хоч пiдставляй жменi пiд них...
— А це правда, що тiтка Василина втекла вiд свого чоловiка?
— О! Пусти брехню дрiбну, наче мак, а виросте завбiльшки з кулак! — обурилась Люба. — Є ж такi чорноротi! Їх дуже гризе заздрiсть, що тiтка Василина аж у вiнницькiм театрi спiвала. От вони, безголосi, i тiтчин голос применшують, i дядька пiд'юджують. А ти чом так довго не приїжджав?
— Нiколи було, все з хатиною воловодились, — набиваю собi цiну i починаю путати Обмiнну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.
— I як тепер хатина?
— Краще не питай! — зневажливо вiдкопилюю губи. — Повнiсiнько понабивалося худоби.
— Таке скажеш! — Люба здивовано повела плечем. — Якої це худоби?
— Та цвiркунiв. Так уже всi ночi виспiвують, наче до весiлля готуються.
— І в нас цього непотребу колись було стiльки, хоч хурою на ярмарок вивозь.
— Що ж ви зробили?
— Вивели. Тато ходив до однiєї баби-шептухи, що в Майданських лiсах живе. У неї повна хата рiзного зiлля i корiння. От ця баба травами i водою нищить усяку нечисть i помагає бджолi. А як вона шепче! — Люба пригнулась, розставила руки, приплющила очi й по-старечи зашепотiла: — "Прийди до води — воду поздорови: здорова була, водо, i ключi новi — трутовi. Ти, водо, проходила землями, входила в море, очищала пiски, i корiння, i кремiння, то я просю води сiєї для помочi моєї".
— Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, — здивувався я. ,
— Бо кiлька разiв чула, як вона шепче. А ти знаєш — наш борсук розжився на дiток!
— Е?
— Справдi.
— I що вони роблять?
— А що їм робити? Лежать собi у норi i попискують. Хочеш — послухаєм.
Ми повз вориння побiгли до лiсу, з якого сонце вже потроху почало виносити росу i тiнi.
— Тiльки тепер тихенько-тихенько, — приклала дiвчинка пальця до уст, i ми навшпиньках почали наближатись до житла звiрини, вiд якого тягнувся темний ланцюжок слiдiв. Не доходячи до загороди, вiн роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, i зараз не навiдувався до яблунь i кислиць.
Люба, оминувши нору, обережно опустилась на колiна, приклала вухо до землi й зашепотiла:
— Ось тут слухай — вони якраз пiд нами вилежуються.
— Ти ж звiдки знаєш?
— Вухо розшукало мiсце... О, чуєш?
— Нi.
— Мiцнiше притискайся до землi. Чуєш?
— Не знаю.
Земля обзивалась до мене не то шарудiнням, не то попискуванням, i все одно страх як цiкаво було прислухатись до її таємницi, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.
А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так — народжується в темрявi i гине в темрявi? От кому нiяк не позавидуєш.
— Наш дядько Сергiй ще минулої осенi хотiв убити борсука на жир, а тато не дали, i дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на свiтi нi борсука, нi його дiток? Правду кажу, Михайлику?
— Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах вiд революцiї.
. — Вiн i тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пiзнього вечора залишився тут, ми б побачили усiх борсученят. Вони такi смiшнi. Повилазять з нори i принюхуються до всього, навiть до мiсячних плям, наче вони пахнуть.
На старiй, оброслiй скрипухом березi зацокала вивiрка. Люба пiдвела голову догори, розшукала цiкавого звiрка, посмiхнулась i сказала:
— Добридень, бiлочко.
Звiрок ворухнув ушима i, дивлячись на неї, спустився нижче.
Але на галявинцi, вигойдуючи на спинi човники вух, з'явився заєць-перелiток. Вивiрка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущi.
— Свiй свого злякався, — добряче посмiхнулася дiвчинка i вже сказала чиїмись словами: — Нема згоди нi мiж людьми, нi мiж звiриною.
Потiм ми побiгли до тiєї кислицi, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як i торiк, збудувала таке дрiбне гнiздечко, що мусила i вдень i вночi тримати хвiст на повiтрi. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гнiздо, але не злетiла з нього.
— Вона мене пiзнає, — тихцем сказала Люба, i ми позадкували назад.
— А чого тут, навколо стовбура, стiльки битого скла лежить?
— Це я накидала, — з гордiстю сказала дiвчинка. — А перед ним ще й жаливи натрусила.
— Для чого?
— Нiби не догадуєшся?
— Нi.
— Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'їла нашу трясогузку, уже до самого гнiзда добиралась. А бiдна пташка сидить на яєчках i не тiкає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка — i по гадинi, i по гадинi...
— Ти? — вражено подивився на Любу, на її й зараз розгнiване од згадки обличчя. — І не злякалась?
— Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки i дорослi бояться. Пiсля цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повиннi жити.
— От молодець!
— А хiба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?
— Це ж якого — чумацького?
— З рибою i димом, — засмiялась Люба. — Мiй кулiш навiть тато хвалить. Хочеш?
— Не хочу.
— I чим тебе частувати?
— Нiчим.
— Ти чогось, Михайлику, сьогоднi невеселий? Може, дома незгода чи гризня?
— Є чим журитись людинi, — спливало своє, i все посмутнiло в менi, i навiть бджоли сумнiше заспiвали над рiзнотрав'ям.