— Що ж у тебе, Михайлику? — одразу пожалiснiло Любине смагляве обличчя, пожалiснiв вузлик губ, а ямка пiд ним заворушилась.
— Ет, i говорити не хочеться.
— А ти скажи, — може, полегшає.
— Маю, дiвчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гнiздо, — повторюю маминi слова. — Перша журба — нема людської хати, друга — стоїть наша земелька перед торгом, а третя — лежить невiдома дорога, мов горе.
— Невiдома дорога? — зажурилась Люба, зажурились її тiнистi вiї i притемнiли очi. — Куди ж вона лежить, Михайлику?
— Далеко-далеко.
— Далi Вiнницi?
— Що там Вiнниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсiм нема нi дерев, нi лiсiв.
— Ой, лишенько! — аж скрикнула дiвчина. — Як же там люди без лiсiв живуть?
— Живуть, позвикали.
— А чим вони палять?
— Кураєм, соломою.
— I як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.
— Хiба ж я хочу? Це все тато надумав.
— Попроси гарненько його.
— Мама вже й сльозами просила.
— А батько що?
— Сердиться.
— Всi вони, чоловiки, однаковi. I наш сердиться на маму частiше, нiж треба. А моя мама така, що грiх навiть покосувати на неї. Може, пiдемо в курiнь?
— Чого?
— Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли нiхто не бачить, — засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собi в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась iз бiлими хмарками i синiми ополонками неба.
Бiля куреня сушився сак, вiн пахнув зiллям i рибою, а в куренi хтось пiдворушував шматочки сонця. I тут нам стало зовсiм журно.
— Михайлику, а в степах i суниць не буде? — охопивши руками колiна, запитала Люба.
— Нi.
— А що ж там буде?
— Абрикоси i кавуни. Там кавуни отакеннi, бiльшi за тебе ростуть.
То вже байка.
— Сам тато казав.
Люба недовiрливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.
— Поїж, Михайлику.
— Не хочу.
— Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжi, — поклала руку на шматочок сонця.
— Точнiсiнько так i мама каже.
Люба помовчала, зiтхнула i, вже не дивлячись на мене, засоромлено сказала:
— Як ти поїдеш на чужину, нiхто не буде так скучати за тобою, як я.
— Це забудеться.
— От i не забудеться, — зовсiм притемнiли її очi, а бровенята сумно зiбралися в оборку.
— То дорослi довго один за одним сумують. Про це i в книгах-романах пишуть.
— Нiчого ти не знаєш, — правдиво подивилась на мене Люба. — I я буду довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона вiдлiтає, сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.
— Це вже як тато закомандують.
— Отак i в нас — тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай i взавтра, бо хто знає, як далi буде. Приїдеш?
— Не знаю, як воно випаде.
— Я все буду дивитись на дорогу.
Коли ми прощалися, Люба знову хотiла почастувати суницями, але менi було не до них. Жаль стояв у моїх очах i душi. Його не змогли розвiяти нi отi пастушки, що за лiсом спускалися iз пагорба на степових черепахах, нi далекi вiтряки, що волохатились у туманi.
Додому я приїхав пiзно, коли вже мiсяць росив на ясени вологе срiбло. В хатинi причаїлись темрява i засмута. Не треба великого розуму, щоб збагнути: батьки не дiйшли згоди. Вони мовчки снували в сутiнках, мовчки додумували своє. Мати без слова поставила на стiл молоду картоплю з укропом i, перехопивши мiй погляд, зiтхнула. Батько на це зiбрав брови до перенiсся i щось пробубонiв пiд нiс.
Але в цей час знадвору невдоволено обiзвалась качка, гавкнув Рябко, хтось заспокоїв його, а далi поторгав хвiртку, що вела з клунi до хати. Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.
— До вас можна? — застрягає в дверях захвиськаний глиною дядько Володимир, який чепурився тiльки у великi свята.
— Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, — неласкаве обiзвався тато.
Але це не дуже збентежило товстошкiрого дядечка, який хекнув i посунув ближче до столу.
— Чогось ви нiколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки загляну до вас перед дощем, — солодкомовно заговорив дядечко i цим немало здивував нас усiх.
Батько спiдлоба глянув на нього:
— А звiдки ви знаєте, що буде дощ?
— Маю в своїх костях календар: зайде в них ломота — чекай непогоду. Добрий вечiр вам.
— Добрий вечiр. Вас, бачу, груша приворожила?
— От i не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дiнеться? Ви спочатку нагнiвались на мене, а потiм самi втямили, що вона моя. Як то кажуть, i просо моє, i горобцi мої.
— Не ваше просо i не вашi горобцi, — одразу розсердився тато.
— I мiж святими буває сварка, — не гнiвається дядечко. — Послухаємо, що скажуть про це люди.
— Ви вже маєте свiдкiв?
— Пiдбираю, пiдбираю, Панасе Дем'яновичу. Я не звик, щоб моє, хай навiть копiйчане, пропадало, бо за копiйкою i карбованця попустиш. Ось так, а не iнакше треба жити-господарювати. Але тепер таке врем'я, коли всякий норовить зобидити хазяїна-господаря... А це правда, що наш цар-государ зiбрав за гряницею аж мiльйон армiї?
— Давно вже ваш цар-государ лежить у землi.
— Е, не кажiть, у землi лежить його двiйник. А сам цар-государ за гряницею сили збирає.
— Це ви мене лякати прийшли? — батько зловтiшне пiдсiк дядечка.
— Та що ви, Панасе? — розвiв руки дебеляк. — Нащо менi когось лякати, коли сам у революцiю був ляканий. Я до вас по дiлах кумерцiї.
— Кумерцiї?!
— Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на хвостi принесла, що ви збираєтесь переселятись.
— Сорока ваша не збрехала.
Мати i я зiтхнули. Але дядько Володимир не почув нашої печалi й бадьоро продовжував:
— Це вiрно робите, що збираєтесь у степи. Там i землi бiльше, i пiсля голоду стiльки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцiнь придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?
— Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?
— Нащо менi це кипiло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би менi. Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристi, та й земелька теж могла б кращою бути, — хитренько ганить наше найбiльше багатство, щоб збити цiну. — Але, коли гноїти її, щось бог зародить.
— Ви, доки не згудите, доти не купите? — заступається мати за нашу десятину.
— Хiба я неправду кажу? — косує дядечко на матiрi, торкнувшись рукою кишенi, запитує батька: — Як ви на сеє, коли я теє?