Додому тато приїхав не то з радiстю, не то з журбою i привiз нам єдиний подарунок — пучок сивої тирси. Глянула мати на неї, зiтхнула i зажурилась:
— Це ж я там, у степах, одразу посивiю, як оця тирса.
— Я тебе й сиву не покину, — втiшив тато.
— Нащо нам ця Херсонщина?
— Як нащо? Земля там тлуста, наче масло. А пшениця в добру годину стоїть, мов Дунай, а соняшники самi струшують росу навпiл з олiєю.
— Менi й нашi соняшники гарнi, — не позаздрила мати на далекi багатi землi: вона боялася втратити свої бiдняцькi латки i своє найбiльше багатство — оту мiж дорогами десятину, що ногами впиралася у широкий липовий шлях, а головою мало не торкалася вiтряка.
— Як дадуть за неї сто карбованцiв золотом, продамо — i в дорогу, — сказав батько вчора i так вразив маму, що вона аж прихворiла.
Тато також розтривожився, пiшов кудись, а мати, посидiвши на току, з сумом сказала менi:
— Маємо тепер, сину, аж три журби, як отой соловей, що звив низенько гнiздо. Перша — нема людської хати, друга — земелька стоїть перед торгом, а третя — лежить невiдома дорога, мов горе. Ти також проси батька, щоб нiкуди ми не їхали за тридев'ять земель. Хiба давно на цiй Херсонщинi голод косив людей, наче траву? У нас як i не дородить поле, то лiс хоч трохи пособить — гриба, чи жолудя, чи кислицю дасть... У нас весною навiть цвинтарi цвiтуть. А там i деревця не побачиш — хiба що колись у сон забреде.
Менi теж стало лячно: як же можна обiйтись без дерев, без лiсу, без пiдснiжника, без черешень, без криничок, без грибiв, суниць? От i зараз уся наша хатина пахне суницями, в одне вiкно заглядає стара груша, а в друге — яблуня, що завжди нагадує менi бабусю. Хiба це не розкiш? Нi, далекий незвiданий степ не радував душу малого лiсовика...
— Вмивайся, вмивайся, дитино, — квапить мене мати, рiже окраєць жорнового хлiба й наливає з спiвучого глечика сизе, ще з вечiрнiми тiнями молоко, що теж дихає суницями.
Я навiть спросоння помiчаю, як журба не вiдходить од матерi. В її тепер прибляклих, мов перестиглi волошки, очах аж куриться туга.
— Чого ви, мамо?
— Що тобi, Михайлику? — стрепенулась вона i туманом очей своїх поглянула на мене.
— Чогось ви такi сьогоднi зранку виморенi. Чи, може, прихворiли?
— Нiчого, нiчого, це я так собi. — I враз така печаль налягає на неї, що нажуренi повiки починають тремтiти, як у зобидженої дитини.
— Не треба, мамочко, — припадаю до неї.
— Еге ж, не треба, — згоджується вона, а кiлька краплинок падають на мою чуприну, i мати обороняє її вiд сльози зазiленою рукою. — Ой, бити б мене, та нiкому: плачу, мов свiчечка, їдь, Михайлику, їдь i надивляйся на лiси, бо хто знає, чи бiльше побачиш...
— Ви не журiться, мамо: якось воно буде, — хочу заспокоїти її, але не знаю як.
— Та якось буде. Тiльки ой як не хочеться покидати свої статки! Ну, як я покину тебе? — з болем i гiркою усмiшкою питається у яблунi, на якiй гнiздяться кривобокенькi, з бiлим пушком плоди.
Яблуня похитує гiллям, приколисує своїх дiток i мовчить.
— А може, мамо, разом упремося на своєму i якось переважимо тата?
— Ох, як важко переважувати його. Цiлу нiч сьогоднi сварились i сумували. Йому теж нелегко: так нахмарилось на душi, аж гримить... Може, в степах вiльготнiше людям, та душа лежить до свого, до своїх лужкiв-бережкiв. А там, у степах, не те що лiсу, навiть лугу, левади не знайдеш. Там не почуєш нi соловейка, нi зозулi, нi одуда, нi деркача.
— Ой! А яка ж там птиця проживає?
— Дуже велика — дрофа, проти неї гусак такий дрiбний, як качур проти гусака. Але дрофа не спiває. А що ж то за птиця, коли є пiр'я, а нема голосу? Це ж у нас як заспiває соловей, то й зорi поближчають.
— А тато де?
— Ще й не розвиднiлось, як пiшов у лiси.
— Чого?
— Чи то прощатися з ними, чи, дай бог, роботу шукати. Нагримав на мої сльози та й пiшов.
В нерадiсних думках я виходжу на посмутнiлий без хати i катраги двiр, де пiд зубами Обмiнної, мов невидимий вогник, потрiскує цупкий подорожник. Побачивши мене, коняка труснула гривою, пiдвела голову i грайливо заiржала, бо що їй iз того впертого подорожника, — в очах їй теж стоять накупанi туманом i пташиним спiвом лiси. Я вiдчиняю ворота, вискакую на Обмiнну й виїжджаю на темну вiд роси дорогу.
Сьогоднi i сонце за хмарами тлiло менi, i думки потемнiли мої, а мiж плечима все ворушився холодок Навiть свою блакитну дiброву я стрiчаю смутком, хоча у нiй так само, як i перше, кують зозулi i так само пахнуть суницi.
Перед галявиною плакуча береза сипнула сльозами, як мати, за нею схлипнуло невидиме джерельце i скинуло з себе клубочок туману.
I чогось такий жаль охопив мене за цими лiсами, за таємничими просiками в них, за розгубленими по урочищах пасiками, за отими галявинами, де так гарно цвiте перестрiч i золотарник, i за отими красноголовцями, якi будуть тебе виглядати з жнива, що я зовсiм розтривожився, а далi повернув здивовану Обмiнну на дорогу, яка вела до якимiвської загорожi. Може, там днює Люба, то хоч розповiм їй про свою журбу та й зарання попрощаюсь iз школяркою, яка, що не принесе до школи, усiм до крихiтки подiлиться, — от уже вдачу компанiйську має, неначе хлопець.
В загорожi за воринням ще дрiмало в тiнях, у росi i метеликах високе рiзнотрав'я. Над ним обважнiлi бджоли перебирали невидимi струни, при його корiннi темнiла волога суниця. А вiтрець усе увивався бiля трави, усе будив її i отих лiнивих метеликiв, що понакривали крилом крило i не журяться. Хiба ж їм у степи, на Херсонщину переселятись?
— Михайлику, гов-гов! — пролунав iз лiсу голос, а за воринням обiзвалося оте мiсце, де здавна проживає спiвуча, як тiтка Василина, луна.
— А хто там вигукується? — голосно питаюся в дiброви i поглядом обнишпорюю узлiсок.
— Це я, Михайлику! Гов!
— А хто ти така? — питаюся так, наче не впiзнаю.
— От i не скажу!
— Ти, може, лiсова мавка?
— Нi, я дiвчинка з лiсу, — срiблом надзвонюється знайомий смiх.
I от з глечиком i хустиною в руках на дорогу вибiгає усмiхнена Люба. Широка полотняна спiдничка дзвоником кружляє навколо її босих нiг, а коси вигойдуються, куди їм хочеться. Захекавшись, вона добiгає до Обмiнної, знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось питає: