— Що ти робиш, дитино? — аж застогнав мельник. — Зiрвешся з крила — батька-матiр осиротиш або на безвiк залишишся калiкою. Жаль буде життя, та нiчого не зробиш... Не гнiвайся на мене — бив тебе не я, а моя печаль.
Отi слова i туга в очах одразу розтопили бiль i образу.
— Не будеш бiльше так робити? — провiв дядько рукою по очах.
— Нi.
— Побожись. Я побожився.
— От i маю собi хрещеника, — посмiхнувся мельник i попрощався зi мною, як з дорослим...
Напевне, й дядько Iван згадав оте давне, але заговорив про iнше:
— В тебе яка гречка?
— Яка ж вона може бути?
— Золота чи проста?
— Мiшана: трохи золота, а трохи проста.
— Значить, на багатство йдеться, — жартуючи, дядько Iван засипає в кiвш моє зерно, а мене ставить до мучника.
— Чого ви пропустили на дурняк замурзу? — невдоволено забурчав Юхрим Бабенко.
— Бо нема в дитини нi галiфе, нi бекешi, — безжурно вiдповiв мельник.
— Еге ж, еге ж, — погодилось кiлька голосiв. — Малого треба ранiше вiдпустити. — І добрi людськi очi своїм теплом огрiвають мене.
Я червонiю од людської доброти i схиляю голову до мучника. А в нього вже летить-труситься мука, ще й окантовує себе чорною лускою. Це ж так приємно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й прислухатися, як хтось над тобою, бiля ковша, веде небилицю:
Iду я собi та йду,
Аж стоїть церква на льоду —
Млинцем зачинена,
Ковбасою защiбана,
Салом замикана,
Маслом запечатана,
Вкусив я масла — вiдпечаталась,
Вкусив я сала — одiмкнулась,
Вкусив я ковбаси — одщiбнулась,
Вкусив я млинця — одчинилась.
Входжу я в дверi, аж там — фе! —
Стоїть фiнiнспектор в галiфе...
Увесь вiтряк одразу вибухає реготом, а Юхрим знизу, вiд мучника, починає шпетити когось найнепотрiбнiшими словами.
— Аса, прояво! Хiба це про тебе говориться? Хiба ж ти один фiнiнспектор в галiфе? — розважливо обзивається згори приємний баритон. — I чого в тебе губа, як на коловоротi, лiтає? Бач, якого при дiтях налихословив, а вже й одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не до iншого мiсця?
I знову усiм стає весело, тiльки один Юхрим шкварчить, як сало на вогнi, i розтрушує зелену злiсть iз очей:
— Я ще доберусь, розумнику, натурально, до твоєї шкури. А розумник безтурботно вiдповiдає:
— Видно, з чиєї голови виросте довбня. I знову люди так починають перехитуватись от смiху, що мельнику доводиться крикнути на них:
— Та поменше витрушуйте регiт, бо аж завiтрило, — муку розвiє!
Уже присмерк обсiяв снiги нiжним рожево-блакитним пилком, коли я з борошном повертався в село. Позад мене крила вiтряка перелопачували вiтер i снiг, поперед мене в долинi готувалися до весiлля верби-нареченi, а за ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. I от уже зникло це око, поголубiли верби, поголубiла дорога, крiзь снiг туманом дихнула долина, а я собi йду та йду по самiй серединi раннього вечора. I легко йти моїм ногам по землi, i легко летiти моїм думкам по всiх свiтах...
От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко менi саме сонце везти. Але я впираюсь ногами в землю i везу його аж до неба. Отут треба зiбрати всю силу, пiдважити сани i в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним утiшались i люди, i худоба, i поле, i рiки, i лiс.
I поки я обмiрковую, як буду пiдiймати сонце, як потiм загляну в його оселю, позаду неждано обзивається смiх. Я оглядаюсь i на клуночку бачу червону хустку, а голови не бачу.
— А хто це на дурничку причепився до саней?! — гримаю на хустку, що прикрила мiй клунок.
— Хi-хi-хi, — озивається придушений смiх.
— Ану, покажися — побачимо, кого веземо! — грiзнiє мiй голос.
— Це я, — пiдiймає голову Люба i так заливається смiхом, що на її хустцi починають танцювати пацьорки. Далi школярка зiскакує з санчат i аж перехитується од реготу.
— Отак весело?
— Таки весело! — аж пританцьовує Люба позаду санчат.
— Сльота!
— Вiд сльоти чую, — нiчутiнку не ображається дiвчина.
— Звiдки ж ти взялася?
— З хутора вiд своєї тiтки Софiї йду, вiд тiєї, яку викрав дядько Василь.
— Викрав?
— Еге ж, бо в них така любов була, як у пiснях. А батьки тiтки Софiї стояли не за любов, а за багатство. Так дядько Василь уночi викрав її в однiй сорочцi. I нiчого-живуть собi, як люди... Я ще здалеку побачила тебе, пiдкралась, примостилась на санчата, а ти навiть i не почув.
— Теж менi вага, — зневажливо кривлю губи. — Скiльки вас на фунт iде?
— I не задавайся! — пiдходить Люба до мене i вхоплюється рукою за мотузок вiд санчат.
— Краще сiдай — пiдвезу!
— Тобi ж тяжко буде.
— Комарем бiльше, комарем менше — все одно.
Спочатку я вiз Любу, потiм вона таке зморозила — що пiдвезе мене! От було смiшно! А далi ми виїхали на пагорб i почали спускатися втрьох — я, Люба i клунок. Хто ж не знає, що головне у спусканнi — це внизу з розгону вивалитись у снiг. От i почали ми вилiтати з санчат теж утрьох. А коли клунок придавив Любу, я поклав його бiля верби, — i нам удвох стало краще i їхати, i падати, i пiдiйматися, i обтрушуватись.
Уже зорi засiяли небо, уже мiсяць вийшов парубкувати, а нам аж гуло у вухах вiд спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос дiда Данила.
— Що вiн тiльки подумає про нас? — сполохано запитала мене.
— Та доброго не подумає, — погодився я, i ми чимдуж помчали в село, що вже низом вигойдувало тiнi, а вгору посилало дими. На шляху, прощаючись, Люба сказала:
— Ти б колись, Михайлику, i до нас заскочив. Iдеш собi з ковзанки, то й заверни в наш двiр.
— Якось i заверну. А кiзочка у вас i тепер живе?
— Живе, бо куди ж їй з перебитою нiжкою? I сiрi курiпки у нас є. Їх дуже хотiв купити дядько Сергiй. Йому, скаженому, хотiлося вкинути їх у суп. А мама не продала, — хай собi живуть! I принеси менi щось читати, а я тобi яблук дам. У нас навiть тiролька французька є, щiчки у неї червонi, прямо, як у дiвчини.
— Як у тебе?
— У мене ж смаглявi... У-у-у, противний, — уже спiдлоба глянула на мене i ображено вузликом випнула уста.
— Це ж я пожартував.
— Знаємо, знаємо тебе, просмiшника. У вашому роду всi насмiшкуватi.
— Еге ж, — погоджуюсь я. — I найгiрше, усi самi себе не жалiють: тнуть язиками, як ножами.