— Це ви такi, певне, вiд природи, — посмiхнулася Люба. — Iди здоров.
I я пiшов. А коли оглянувся, Люба ще стояла бiля хвiртки, оббивала з чоботят снiг i дивилася менi вслiд. Нi, вона таки славна дiвчина, хоч i рiдкозуба. Бiля ворiт мене вже чекали i тато, i мама.
— Доклешняв? — насмiшкувато запитав батько.
— Та якось дотарганився, — поважно вiдповiв я. — На вiтряку завiзно було.
— За цей час можна було б i коня з копитами зварити. Чи, може, ти вчорашню воду доганяв?
— Та вiн, певне, з усiма горбками i собаками здоровкався, — посмiхнулася мати.
— Або на ковзанках чоботи дiрявив, — додав тато i так подивився на чоботята, що мої ноги обсипало жаром.
— Ще дитя воно, — заступилася мати, — та все одно вже маємо помiчника.
— Авжеж! — насмiшкувато погодився батько, iз розмаху вихнув мене вгору й посадовив на своє плече. Я з несподiванки зойкнув, обома руками охопив його шию, а до мене крiзь коване гiлля ясенiв наближаються найкращi зорi мого дитинства i притишений спiв отих далеких лебедiв, що назавжди залетiли в мої сни i життя.
РОЗДIЛ ШОСТИЙ
Тепер, лягаючи спати, я вже не кладу свої чобiтки пiд голови, але й не ставлю в ногах, бо тодi до них частiше буде приглядатися тато. А такi оглядини, ох, нiчого доброго не вiщують менi.
Ну, хiба ж я винен, що пiдошви чогось аж горять пiд моїми ногами, каблуки, нагнiвавшись один на одного, подаються врозтiч, а пiдкивки на них протираються, неначе папiр? Чомусь оцi згризенi на ковзанцi пiдкiвки найбiльше дивували й гнiвили батька. Вiн цупко, наче мене самого, за вуха пiдтягував до свiтла понiвеченi чоботята й скрушно похитував головою:
— У тебе, шибенику, й залiзо не заiржавiє, — нацiлював на пiдкiвки i очi, й товстуватi губи: одну — з цурпалками вусiв, а другу — з вм'ятинкою.
По них я безпомилково догадувався, який настрiй у батька, й, повинивши голову, або мовчав, як рибина, або наче зажурено кидав:
— Хiба тепер залiзо? Вiд цих слiв батькова вм'ятинка здригалася, брала "соб", а самого батька з чобiтьми в руках починали розхитувати веселощi, до тата приєднувалася матiр, а далi i я з-пiд самого грому вскакував у смiх...
Зараз, напевне, багато хто й здивується: чого такi самi звичайнiсiнькi слова могли звеселити людей? Тому доведеться повернутися до тих рокiв, коли крiзь руїни, нестатки й шкварчання рiзних та всяких непереможно пробивалося нове. Тодi деяка немудра продукцiя, що скупо доходила до села, нiяк не могла викликати захоплення, i її по-рiзному гудили чи лаяли — все залежало вiд характеру i ставлення огудця до того, що звалося "таке врем'я".
I от, кажуть, на якомусь ярмарку одна в'їдлива тiтка, вибираючи вальок бiлої глини, зневажливо прорекла:
— Хiба тепер глина? От колись, за царя, була глина... I цi темнi слова тiтки, якiй навiть теперiшня глина не змогла догодити, розвеселили веселогубих покупцiв i пiшли гуляти по Українi милiй, вибиваючи посмiх у добрих людей. Кине хтось, наприклад, докiр парубкам, а його й присадять насмiшкою:
— Хiба тепер парубки? От колись були парубки... Оцей жарт i мене кiлька разiв рятував од капосного знаряддя, яке в нас i пiсля революцiї звалося ремiнцем...
Сьогоднi батько теж отак узяв чоботята —за полотнянi вуха, що менi захотiлося чимсь захистити свої вуха. Тато пiднiмає чоботи до слiпака i перед оглядинами косує на мене:
— То як воно?
— Буває гiрше, — невпевнено вiдповiдаю i хочу перевести мову на трохи безпечнiшу стежку: —Тату, а на Фiлiппiнських островах буває зима?
Ох, як би добре було, аби тато згадав тi країни, де побував на крейсерi "Жемчуг", i забув про мої чоботята!
— А тобi нащо це?
— Iнтересно.
— Чи не думаєш i туди на ковзанку забратись?
— О, менi й наших вистачить.
— На Фiлiппiнах нема зими i ковзанок нема. Ще якесь запитання з географiї задаси? — Тато одразу розгадав мої хитрощi, i в мене покваснiшало на душi.
Мати ж мовчки пряла свою пряжу — красиво з вiдведеної руки аж до самої долiвки пускала тугий починок; вiн гудiв, неначе джмiль, i десь навiвав тi видiння, коли по лузi чи в лiсах, розганяючи джмелiв, нахилиться до трави наша корiвчина. Хiба ж я не знаю, що кому думається? А звiдки чекати собi допомоги? Оцi капоснi чоботята не раз i не два доводили мене до синього смутку. От якби оце зараз хтось здогадався завiтати в гостi. У нас i горох пряжений є. Я прислухаюсь до клунi й двору, але там тихiше, нiж у моєму вусi.
— Таки протер! — дивується батько, назбирує в мiжбрiв'я гнiв i точнiсiнько повторює те, що завжди чую у таких випадках: — У тебе й залiзо не заiржавiє!
А менi жаль стає себе: хiба ж я винен, що цi гемонськi пiдкiвки протираються за кiлька днiв?
— Тобi треба купувати залiзнi, тiльки залiзнi чоботи, — продовжує батько оглядати взуття.
Я одразу ж прикидаю в головi: "От аби справдi розжитися на залiзнi чоботи! Їм би зносу не було! Пiдмотай бiльше онуч i розкошуй на льоду без опаски.
— А це що? — Батько торгає каблук, який чогось почав хитатись. Батькове око спочатку дивиться на мене, потiм на лiжко, де, звинувшись, дрiмає ремiнь, i знову на мене. — Чого ж губи зашнурував? Що це?
— Каблук, — безнадiйно зiтхаю.
— Сам знаю, що каблук! — грiзнiшає батькiв голос. — А чого це вiн нацiлився на попiвську леваду?
Хто ж його знає, чого вiн туди нацiлився? Я печу ракiв, знову зiтхаю, меншаю, i душа моя меншає, а в думцi все одно на мить опиняюся на попiвськiй левадi, де ковзанка отак нiвечить мої чоботята. Нi, видко, нiчого путящого не виклепається з мене, доведеться iти в шевцi-латошники. Поки я, вскочивши в безнадiю, ганьблю себе, надворi озивається Рябко. О! Iнколи навiть гавкання може здатися музикою! З моїх думок одразу вилiтають i шевство, i острах.
— Хтось iде, — обiзвалася мати. — Вийди, Панасе, бо хiба довго добрiй людинi наскочити на стовп клунi?
Тато виходить. Я веселiшаю, прихапком беруся за книгу, а мама, жалуючи мене, посмiхається:
— Чи не пора вже тобi, патякало, пожалiти i чоботи, i ноги?
— За ноги, хоч я їх улiтку б'ю, нiхто не сварить мене, — бурмочу собi пiд нiс. — Коли б то в нас одна була цiна i ногам, i чоботятам!
— I скажеш таке, — розсмiялася мати й повернула вухо до дверей: в клунi аж задзвенiли чиїсь промерзлi чоботи — хтось довго на морозi ходив.