I хоча я знаю, що це казка, а все одно вже бачу в кузнi коваля над ковалями Сварога, а бiля самiсiнького неба стрiчаюся з Колядою, помагаю йому пiдважувати сани з сонцем, ще й одним оком заглядаюв ту оселю, де живе сонце, — може, воно теж має дiтей, то я з ними на ковзанку побiг би.
— От ми й приїхали, — дiд руйнує моє видiння.
Я зiскакую з саней i знову опиняюся перед iншою казкою — перед посивiлими крилами вiтряка, що впилися сонцем i струшують на землю сльози.
На вiтряку сьогоднi завiзно. Бiля мiшкiв i на мiшках стоять i сидять селяни, а дехто навпочiпки грiється коло макiтри з розжареним вугiллям. Помiж хлiборобами дженджуриться в розкiшнiй синiй бекешi i сивiй смушевiй шапцi Юхрим Бабенко. I хоча вiтер наскрiзь продуває вiтряк, Юхрим не застiбає своєї бекешi, — хай усi бачать його австрiйське галiфе та англiйський френч, пiдперезаний ременем з долоню завширшки.
Юхрим таки доскочив свого: спочатку став працювати у волостi податковим збiрщиком i, хоча люди прозвали його волосним здирщиком, все одно якось вискочив у повiт i працює там аж фiнiнспектором. На новiй службi вiн ще бiльше запишався, зашляхтився, але став менше вживати писарських слiв — кинувся до полiтичних. Тепер, кажуть, до Юхрима попливли грубi грошi, не стiльки чистi, як нечистi. На його весiллi, розповiдали гостроязикi, навiть пташине молоко було, а оркестр приїхав з Вiнницi i для господаря грав тiльки польку-бабочку. На службi зеленi Юхримовi очi помаснiшали, коржастi щоки пiдiйшли, притопили носа. Причепи пiд нього кiлька волосинок — i кiт котом. Я стою бiля дверей, вбираю в ноги м'яке гудiння вiтряка, i менi здається, що Юхрим от-от замурчить. Вiд цiєї зовсiм непотрiбної думки смiх ну нiяк не може втриматись усерединi. Я його чавлю, притримую губами, а вiн пирскає i надимає мої щоки. Нi, видко, не вийде з мене, як говорить дядько Володимир, гречної дитини, — пiду я в свiй перчистий, веселогубий рiд.
Юхрим пiдозрiло черкнув мене поглядом раз, удруге i в'їдливо запитав:
— У тебе, жовтодзюбе, є баланс у головi?
— Натурально! — зопалу вiдповiдаю Юхримовим словом, а воно одразу спалахує в круглих очах iнспектора таким зеленим зловiстям, що я враз прикушую язик i розпутую ноги.
— Ти ще смаленого вовка не бачив? — пригинаючись, посунув на мене Юхрим.
Я опиняюсь за ковшем i звiдти здивовано й перелякано перепитую:
— Смаленого?.. Нi, не бачив.
— То побачиш! — обiцяє Юхрим i намагається вхопити мене рукою за вухо. Я вiдскакую далi, а фiнiнспектор стає на моє мiсце й продовжує: — Побачиш, побачиш! Як не тепер, то в четвер. Без смаленого вовка в тебе не обiйдеться...
I Юхрим таки вгадав: не один раз у недобрi четверги крутився бiля мого слова той смалений вовк, який одне око засклив вульгарним соцiологiзмом, а друге гнiтючо-сiрою пiдозрою...
Та це було потiм... А зараз я маю неждану допомогу. До Юхрима пiдходить отой дядько Шевко, що вилiтає з усiх служб, i презирливо питає:
— Ти чого, огиднику, причепився до дитини? Ще рано з неї податки тягнути — дай пiдрости.
— Та хiба я за податком? — розгубився Юхрим.
— А що ти iнше вмiєш? Ти вже й на рiдну матiр, i на стеблину, i на зернину дивишся очима збiрщика. Нападлючив у селi, нападлючиш i в мiстi.
— А ви не збирали в селi подать iз городiв? — ошкiрився Бабенко.
— Так то ж була весела подать. У тебе на таку нiколи не вистачить кебети, — неждана добрячо-хитра посмiшка починає решетувати на обличчi дядька Шевка усi його веснянки: чоловiк, певне, згадує свою останню посаду, прицмокує устами й нiчутiнку не журиться.
Минулого року його таки призначили уповноваженим по розподiлу садибних дiлянок. Дядько Шевко охоче взявся за цю роботу i встановив собi за надiл садиби незаконну оплату: двi пляшки самогону, десять яєць i кусень сала. Правда, увечерi вiн свiй прибуток чесно пропивав iз людьми, — нiчого не приносив додому. I все б у нього було гаразд, якби одна тiточка, в якої не було шматка сала, не поскаржилась на нього дядьку Себастiяну.
За Шевка взявся громадський суд. Судили його в школi, згадували провини в минулому i дивувались, як вiн знову пролiз на посаду. Нарештi хтось запитав Шевка:
— I ти, дрiбносовiсний, не мiг нарiзати бiднiй жiнцi город без сала?
— А на чому б я тодi яєчню пряжив? — обурено вiдповiв Шевко. I це наївне оправдування привернуло всiх до бiдного дядька Шевка. Школа затряслась од смiху: реготали i слухачi, i суддi, i позовниця. Вона першою сказала:
— Вiдпустiть його додому пряжити яєчню.
Шевко заклiпав повiками i зворушено заговорив до позовницi:
— Спасибi, серце, i ходiм до мене на вечерю. Я, чуєш, як добре попоїм, то моя душа тодi наче на подушцi лежить...
А от на мене вiтром налiтає чорнобородий журавлистий мельник Iван, який живе за рiчкою i має дуже гарну жiнку. Вiн теж, як бiльшiсть дорослих, має звичку прикидатися, не впiзнавати тебе I так говорити з меншими, нiби вони тiльки сьогоднi побачили свiт. Але хiба нам звикати до цього?
— Ти що, приїхав сюди зуби продавати? — гримає дядько Iван i одразу робить три справи: грiзно витрiщує очi, трясе бородою i витрушує з неї муку.
— Нащо менi ця кумедiя? — споважнiвши, вiдповiдаю на запитання запитанням i, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельниковi.
— А чого ж ти щоки, як на вiтер, надимаєш?
— Щоб краще вiтряк молов.
I це дуже подобається мельниковi. Тепер уже вiн сам починає смiятися:
— То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми?
Тут уже я не знаю, що вiдповiсти, тiльки мовчки дивуюсь: чого це всi дорослi так люблять говорити дiтям про сватання, одруження i прийми? Деякi родичi пiдбирали менi молоду ще тодi, коли я й до школи не ходив. Напевне, думають: нам оте в головi, що i їм? Дядько Iван, очевидно, догадався, що передав кутi меду, i вже пiдходить з iншого боку:
— Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя?
— Та нi, я бiленький. А от ваша Люда чорнява, — може, вона волошка?
— То ти навiть мою Люду знаєш? Чий же ти будеш? Ой дядьку, дядьку, добре ви знаєте, чий я, i краще б не питали цього. Менi одразу стає незатишно на серцi, бо згадую одну з своїх найбiльш нецiкавих пригод.
Вiтряки завжди вабили нас, малечу, i своєю красою, i якоюсь таємничiстю, i розмовою з самим небом, i особливо крилами, до яких, коли вони поволi рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти, завмираючи, побачити невидимi з землi села, ще й показати пастушкам свою одчайдушнiсть. Робили це хлопчаки, робив i я. I от одного разу, коли, затаївши подих, я розкошував на крилi, хтось неждано зв'язав мене руками, вiддер од крила, а далi влiпив кiлька ляпасiв по тому мiсцi, яке найбiльше провинилося перед людьми. I тiльки пiсля такої операцiї я побачив не так сердитого, як наляканого дядька Iвана. Раптом вiн пригорнув мене до себе, i в його очах я побачив велику тугу.