— А що, коли б п'єсу нам поставити? — запропонував якось учителям Архип.
— Мороки не обберешся. Все одно заборонить начальство.
— А може, й не заборонить,— озвалася Зіна.— Ти, Архипе, тільки хорошу п'єсу вибери.
Часто вечорами Зіна Московець ходила з Архрпом на вигін, до урвищ. Там зривала пахучий чебрець, милувалась краєви* дами.
— Заспівай мені, Зіпо, яку-пебудь пісеньку.
Зіна співала. Архип слухав, а потім і сам починав підспівувати.
Минуло літо. Жовтіли харківецькі садки. Зіна Московець пішла до благочинного просити посаду вчительки. Не стала вона перед попом на коліна, як це робили інші молоді вчительки, не поцілувала руки і цим розгнівила благочинного.
— Ти в Петербурзі вчилася?
— В Петербурзі, панотче.
Нічого більше не спитав у молодої вчительки, але відповідь його була холодна, сповнена зневаги і неприязні;
— Нема посади. Треба почекати. Зіна вийшла з кімнати.
Зустрілась того дня з Архипом, розповіла про благочинного.
— Він хотів, очевидно, щоб я стала перед ним на коліна. Ніколи в світі! — І благородною гордістю засвітились у неї очі.
Роз'їхалися вчителі. Почалося навчання в школах, а Зіна все вдома сидить.
Навідувалась до попа — знову та ж сама відповідь.
— Нема вакансії. Чекай. Може, діждешся.
— Доки ж його ждати? Вже навчання почалося.
— Ну то й що я зроблю? Не відкрию ж я нової школи для тебе.
Зіна Московець вирішила більше не звертатись до попа. Повернулася додому зажурена, та не помітили її журби ні мати, ні сестричка Оксеня.
— Завтра, мамо, до мене гості прийдуть — учителі. Треба буде прибрати в хаті.
Настала ніч. Спить мати, батько, спить сестричка. Зіна одягає найкраще своє вбрання і нечутно виходить па подвір'я. А ранком до Архипа прибігла стриножена мати.
— Зіна у вас?
— Нема. А що таке? Чим ви схвильовані?
— Та звечора лягла спати. "До мене, — каже,— мамо, завтра вчителі прийдуть". Я раненько встала, а її вже нема. Хіба знову до благочинного пішла? — і тітка подалася з двору. Та у благочинного ЗІІІІІ теж не було.
До вчителів, і до подруг ходила, але ніхто з них Зіни не бачив і нікого з них не запрошувала вона до себе в гості. Занепокоїлась мати.
— Де дочка? Де Зіна? Я була у вчителів, була в подруг — ніде нема нашої дочки.
Плакала мати, втішав її чоловік.
— Та заспокойся, стара. Заблудити ж вона не може і загубитися не може. Можливо, Зіна до Петербурга виїхала. Завтра пошлемо листа.
— Чого їй туди їхати? Вона б же сказала мені,— непокоїлась іще дужче мати і знову йшла з двору. Кожний день приносив все більше мук і страждань. Уже ходила й біля річки, одга-няла геть жахливі думки про самогубство Зіни. Блукала в полі, заглядала в урвища ярів,— ніде не знаходила.
Все село, довідавшись про горе Московчихи, співчувало їй. Хто як умів — пробував втішати матір.
І тільки на шістнадцятий день довідались нещасні батьки про свою доньку. Труп Зіни Московець виплив на поверхню води біля пожовтілих верб. Не прийшла мати на похорон дочки. Три дні й три ночі блукала вона, мов навісна, по полю, розпатлана й дика, рвала на собі волосся, щось кричала у тихі простори, лякаючи прохожих. І повернулася лише на четвертий день, тиха й чорна, як земля. Не жити, мабуть, їй на світі, пропаде з горя за дочкою. Минуло кілька днів — не плакала. А потім щодня на доччину могилу ходить, тужить. І вночі тужить — аж страшно стає.
Архипа вразила смерть Зіни. І одного дня під густим кущем калини на чистому аркуші паперу він написав назву оповідання "Страчене життя", змінивши тільки ім'я Зіни на Оленку. її Образ постає зараз перед Архипом. Немов живу, бачить він красуню дівчину з довгими косами, у вишиваній сорочці, керсетці й плахті. На неї задивлявся не один парубок і не один учитель. І таку дівчину довели до самогубства.
Душно.
Архип підводиться в ліжку, відчиняє вікно, з хвилину стоїть, жадібно вдихаючи нічне пахуче повітря. — Жити! Як хочеться жити!
Тьохкає перед вікном соловей. Десь у щілині сюрчить цвіркун, і це нагадує Архипові рідну хату. Поруч у великій палаті метається, стогне хворий.
"Ну що ж, пора..." — думає Архип і підходить до столика. У нього туманіє голова, тремтять ноги. Але він, напружуючи всі свої сили й волю, сідає на білу табуретку, починає писати передсмертний лист до брата Яреми.
"Оце, дивись, посилочка. Тут оповідання моє. Ото голка стримить,— зашиєш і здаси на пошту. Воно й не кінчене, і переписано погано, та нічого. Місяців через п'ять-шість запитаєш у редакції про його так:
Високошановний п. редакторе!
А що чути за оповідання мого покійного брата "В пазурах людний"? Якщо не погодилось до друку, то пришліть мені його накладною платою. (Вкажеш свій адрес).
Потім зостаються мої оповідання, друковані в "Раді" тощо. Оце в пакуночку за 1910 рік. А у тій хаті, в грубці, в ящичку — за 1906-й (пориєшся). В цьому ящичку і материні гроші. Чуєш? У грубці, в тій хаті. Оповідання ці бережи, бо не здобудеш ніде. Бач, газета тільки день живе, а може, хто надума видать їх окремою книжечкою,— от у тебе й будуть, буде з чого видавать. Ще є мої оповідання у "Новій громаді", книга третя, сьома і одинадцята, потім у "Світлі" одно, книга третя, у "Селі", окрім "Страч. життя", є оповідання "Тяжко", № 38. Потім зостаються пісні. Оці колядки, щедрівки, веснянки, петрівки — можеш і ти переписать, тільки кожну колядку чи пісню треба переписувати по один бік паперу і не в тетрадці, а на окремому листкові, хоча б і саму найменшу пісню. Яка пісня — такий і листок. А перепишеш — одішлеш: Киев, Паньковская, № 8, квартира б, Марии Николаевне Гринченко.
За весільні — як знаєш. А книжки українські, які є у мене,— це мені подарила ця ж Грінченчиха. Гроші не платив я за них. До Грінченчихи, якщо будеш посилать колядки, звертайсь так: Високошановна добродійко!
Оце, що переписав з зшитка покійного брата, посилаю вам.
З повагою Ієремія Т.
На всякий випадок мій адрес (вкажеш).
Архип.
"Раду", що на мене виходить, виписує Співак, а "Літ.-науко-вий вісник", "Засів" і "Світло" — виписую я. Скористуєшся. Тільки обережно..."
Архип поклав ручку і ледве дійшов до ліжка. Кашель, здавалося, розривав груди. На столику горіла невкручена лампа. Не міг підвестися, щоб вкрутити в ній ґнотика. Потім кашель затих. Увійшла санітарка, хотіла зачинити вікно, але Архип попросив: