Я Німуе верх Вледир ап Гвін.
Вирва, Гуадо, Сібелл, Бругге, Кастерфурт, Мортара, Івало, Доріан, Анкор, Горс Велен.
Роззирнулась навкруги, чи хтось не над'їжджає. Подумала, було б веселіше в компанії. Але гостинець, як на лихо, саме сьогодні, саме зараз ніяк не хотів бути людним. Був ніби вимерлий.
Іншого виходу не було. Німуе відкашлялась, поправила вузлик на плечі, міцно стиснула в руці костурець. І ступила в ліс.
У деревостані переважали дуби, в'язи та старі, зрощені один із одним граби, траплялись також сосни і модрини. Внизу розкинувся густий підлісок, — сплетені між собою кущі глоду, ліщини, черемхи та жимолості. Такий підлісок зазвичай роївся від усілякого лісового птаства, але в цьому лісі панувала зловісна тиша. Німуе йшла, потупивши погляд у землю. Зітхнула з полегшенням, коли в цілковитій тиші десь в глибині лісу застукотів дятел. Хоч щось тут живе, подумала, я тут не абсолютно сама.
Зупинилась і різко озирнулась. Не помітила нікого або нічого, але за мить до того їй здалось, що хтось слідує за нею. Відчула, що за нею спостерігають. Стежать. Страх стиснув їй горло, дрижаками пробіг по спині.
Пришвидшила крок. Ліс, як їй здавалось, почав рідшати, стало світліше та зеленіше, бо в деревостані тепер переважала береза. Ще поворот, ще два, подумала гарячково, ще трохи і ліс закінчиться. Залишу цей ліс позаду разом із тим, що приховується там. А я піду далі.
Вирва, Гуадо, Сібелл, Бругге…
Не почула навіть шелесту, вловила рух краєм ока. З гущавини папороті вилетіло сіре, пласке, багатоноге й неймовірно швидке створіння. Німує скрикнула, побачивши клацаючі щипці, великі, ніби коси. Наїжачені шипами та щетиною лапи. Чисельні очі, які обрамляли голову, наче корона.
Почула раптовий сильний поштовх, який здійняв її в повітря та відкинув геть. Впала спиною на пружні пагони ліщини, вчепилась за них, готова зірватись та кинутись навтьоки. Завмерла, дивлячись на дикий танець, що зараз відбувався посеред стежини.
Багатоноге створіння скакало і кружляло, крутилось несамовито швидко, вимахуючи лапами та клацаючи страхітливими жвалами. А навколо нього, ще швидше, так швидко, що аж розпливався в очах, танцював чоловік. Озброєний двома мечами.
На очах у заціпенілої від переляку Німує в повітря злетіла спочатку перша, потім друга, потім третя відрубана лапа. Удари мечів обрушились на плаский тулуб, з якого бризнули цівки зеленої жижиці. Чудовисько шамоталось і шарпалось, врешті-решт, ошалілим стрибком кинулось в ліс, навтьоки. Далеко не втік. Чоловік із мечами настиг його, притис ногою, з розмаху пришпилив до землі одночасним ударом клинків обох своїх мечів. Створіння довго молотило по землі кінцівками, аж поки не завмерло.
Німуе притисла руки до грудей, намагаючись тим самим заспокоїти шалено калатаюче серце. Бачила, як її рятівник нахиляється над убитим чудовиськом, як ножем відколупує щось з його панцира. Як витирає клинки мечів та ховає їх у піхви за спиною.
— Ти в порядку?
Минуло трохи часу, поки до Німує дійшло, що це питання адресоване їй. Але так і не змогла ні проронити жодного звука, ні підвестись з ліщини. Її рятівник не поспішав, витягати її з чагарників, тож мусила вибиратись звідти сама. Ноги в неї дрижали так, що насилу могла стояти. В роті все пересохло.
— Погана ідея, така самотня мандрівка через ліс, — сказав визволитель, підходячи ближче.
Відкинув каптур, білосніжне волосся аж засяяло серед лісового присмерку. Німуе ледь не скрикнула, мимохіть затуливши уста обома руками. Це неможливо, подумала, це абсолютно неможливо. Мабуть, це мені сниться.
— Але відсьогодні, — продовжив біловолосий, роздивляючись на долоні почорнілу і вкриту іржею металеву пластинку. — Відсьогодні тут буде безпечно ходити. Ба, що тут у нас? IDR UL Ex IX 0008 BETA. Ха! Бракувало мені тебе в колекції, вісімко. Але тепер колекція повна. Як почуваєшся, дівчинко? Ой, пробач. В роті сухо, ніби в пустелі, чи не так? Язик наче колом став? Знайоме відчуття. Зроби ковток, давай.
Тремтячою рукою взяла подану їй фляжку.
— Куди це ми прямуємо?
— До Д… До До…
— До?
— До… Доріана. А що це було? Це… там?
— Витвір мистецтва. Шедевр номер вісім. Зрештою, неважливо, що це було. Важливо, що вже перестало чимсь бути. А ти хто така? Куди направляєшся?
Кивнула головою, проковтнувши слину. І насмілилась. Сама здивувалась своїй відвазі.
— Я… Я Німуе верх Вледир ап Гвін. Іду з Доріана в Анкор, а звідти — в Горс Велен. В Аретузу, школу чародійок на острові Танедд.
— Ого. А звідкіля вандруєш?
— З села Вирва. Через Гуадо, Сібелл, Бругге, Кастерфурт…
— Знайомий маршрут, — перебив її. — Воістину, провандрувала через півсвіту, Німуе, донька Вледира. В Аретузі повинні тобі за це докинути балів на вступному іспиті. Але, скоріше за все, не докинуть. Поставила собі амбітну мету, дівчинко з села Вирва. Дуже амбітну. Ходи зі мною.
— Добрий… — Німуе досі ледь переставляла задерев'янілі ноги.
— Добрий пане…
— Так?
— Дякую за порятунок.
— Це я мушу тобі подякувати. Вже кілька днів поспіль вичікую тут на когось такого, як ти. Якщо сюди хтось і заходив, то тільки численними групами, з галасом і лязкотом зброї, на таких наш шедевр номер вісім не наважувався нападати, не показував носа зі своєї схованки. Це ти його виманила. Навіть на великій відстані він міг розпізнати легку здобич. Якогось самотнього подорожнього. Невеличкого такого. Без образ.
Краєчок лісу був, як виявилось, зовсім поряд. Трохи далі, під одиночною купиною дерев, чекав кінь біловолосого. Гніда кобила.
— До Доріана, — сказав біловолосий, — звідси якихось сорок миль. Для тебе це три дні путі. Три з половиною, враховуючи сьогоднішній день. Ти знаєш про це?
Німує раптом відчула ейфорію, яка затьмарила собою заціпеніння та інші прояви переляку. Це сон, подумала. Мабуть, мені це сниться. Бо таке не може трапитись наяву.
— Що з тобою? Чи тобі зле?
Німуе зібралась із силами, відважилась.
— Цю кобилу… — через хвилювання ледве могла вимовляти слова. — Цю кобилу звати Плотва. Бо кожен твій кінь носить таке ім'я. Бо ти — Геральт із Рівії. Відьмак Геральт із Рівії.
Довго дивився на неї. Мовчав. Німує також мовчала, потупивши погляд у землю.