— Який зараз рік?
— Тисяча триста… — замислено подивилась вгору. — Тисяча триста сімдесят третій після Відродження.
— Якщо це так, — біловолосий провів по обличчю долонею у рукавиці, — то Геральт із Рівії вже давно не живе. Помер сто п'ять років тому… Був би радий, якби через ці сто п'ять років люди пам'ятали його. Якби пам'ятали, ким він був. Ба, пам'ятали навіть ім'я його коня. Так, я думаю, що він був би радий… Якби міг про це знати. Ходімо. Я проведу тебе.
Довго йшли в цілковитій тиші. Німуе кусала губи. Пристиджена, вирішила більше нічого не казати.
— Перед нами, — порушив ніякову мовчанку біловолосий, — роздоріжжя і тракт. Дорога до Доріана. Дістанешся безпечно…
— Відьмак Геральт не помер! — випалила Німуе. — Він лишень пішов, пішов до Країни Яблунь. Але він повернеться… Повернеться, бо так говорить легенда.
— Легенди. Казки. Небилиці. Байки та оповідання. Міг би здогадатись, Німуе з села Вирва, яка прямує до школи чародійок на острові Танедд. Не наважилась би на таку карколомну пригоду, якби не легенди і казки, на яких ти зростала. Але це лише казки, Німуе. Лише казки. Ти надто далеко відійшла від дому, аби цього не зрозуміти.
— Відьмак повернеться із потойбіччя! — не здавалась. — Повернеться, аби боронити людей, коли знов розгуляється Зло. Допоки буде існувати темрява, доти будуть потрібні відьмаки. А темрява все ще існує!
Довго мовчав, дивлячись кудись вбік. Зрештою, повернувся до неї обличчям. І всміхнувся.
— Темрява все ще існує, — підтвердив. — Незважаючи на постійний прогрес, який, як нас запевняють, має освітлювати морок, знищувати загрози і відганяти страхи. Поки що прогрес не досяг великих успіхів у цій царині. Поки що прогрес тільки запевняє нас у тому, що темрява — це виключно забобон, який собою затьмарює світло, і що немає чого боятись. Але це неправда. Боятись є чого. Бо завжди, завжди буде існувати темрява. І завжди у темряві буде панувати Зло, завжди будуть в темряві ікла та пазурі, вбивство і кров. І завжди будуть потрібні відьмаки. І вони завжди з'являються там, де їх потребують. Там, звідки лунає крик по допомогу. Там, звідки їх прикличуть. Вони з'являються, прикликані, з мечем у руці. Мечем, блиск якого розіб'є темряву, світло якого розвіє морок. Красива казка, правда? І закінчується добре, як повинна закінчуватись кожна казка.
— Але… — осіклась. — Але минуло сто років… Чи це можливо, аби… Як це можливо?
— Ставити такі питання. — Перебив її, досі усміхаючись, — не личить майбутній адептці Аретузи. Школи, в якій навчають, що на світі немає нічого неможливого. Бо все, що сьогодні неможливе, стане можливим завтра. Таке гасло мало би висіти над входом до навчального закладу, ученицею якого ти незабаром станеш. Щасливої дороги, Німуе. Бувай. Тут ми з тобою розстанемось.
— Але… — відчула раптове полегшення і слова потекли рікою. — Але я хотіла би знати… Знати більше. Про Йеннефер. Про Цирі. Про те, як насправді закінчилась та історія. Я читала… Я знаю легенду. Все знаю. Про відьмаків. Про Каер Морхен. Знаю навіть назви всіх відьмацьких Знаків! Прошу, розкажи мені…
— Тут ми з тобою розстанемось, — лагідно перебив її. — Перед тобою дорога до твого призначення. Переді мною зовсім інша путь. Історія триває, історія ніколи не закінчиться. А щодо Знаків… Існує такий, про який не знаєш. Називається Сомн. Подивись на мою долоню.
Подивилась.
— Ілюзія, — почула голос звідкілясь, десь дуже здалеку. — Все — ілюзія.
— Хей, дівчинко! Не спи, бо тебе обкрадуть!
Підвела голову. Протерла очі. І миттю зірвалась з землі.
— Заснула? Спала?
— Та ще й як! — розсміялась огрядна жіночка, що сиділа на козлах, правлячи підводою. — Як камінь! Як мертва! Двічі гукала тебе, а ти — хоч би хни. Вже хтіла з возу злазити… Ти сама? Чого так роззираєшся? Виглядаєш когось?
— Чоловіка… з білим волоссям… Був тут… А може… Вже й сама не знаю…
— Я тут нікого не бачила, — відповіла жіночка. З-за її спини, з-під тенту, визирали голівки двох дітей.
— Бачу, що ти в дорозі. — Жінка очима вказала на вузлик і костурок Німуе. — Я їду в Доріан. Хочеш, підвезу. Якщо тобі в той бік.
— Дякую. — Німуе видерлась на козли. — Красно дякую.
— Но! — Жінка хвиснула віжками. — Тоді їдьмо! Краще їхати, аніж піхом ноги бити, нє? Ох, ти, мабуть, втомилась страх як, що так тебе сон зморив, щоб аж при самій дорозі влягтись. Кажу тобі, спала як…
— Як камінь, — зітхнула Німуе. — Знаю. Втомилась і заснула. А до того я бачила…
— Ну? Що бачила?
Озирнулась. За нею чорнів ліс. Перед нею простягалась дорога вздовж рядів верб. Дорога до її призначення.
Історія триває, подумала. Історія ніколи не закінчиться.
— Бачила предивний сон.