Відьмак обернувся.
Вона стояла у входу до алейки, поміж тріснутим цоколем невпізнанної статуї і переплетеним чагарником висхлого дерну. Висока, у вузькій сукні. Хутро на її голові було сіруватого кольору, таке притаманне скоріше корсакам, ніж чорнобуркам. Зі шпичастими вухами і видовженою мордою.
Геральт не поворухнувся.
— Пообіцяла, що прийду. — В пащеці лисиці блиснули ряди іклів. — Одного дня. Цей день настав.
Геральт не поворухнувся. За спиною відчував знайомий тягар двох своїх мечів, тягар, якого йому так бракувало весь цей місяць. Який зазвичай приносив спокій та впевненість. Сьогодні ж, в цю саму мить, тягар був всього лиш тягарем.
— Прийшла… — Агуара блиснула іклами. — Сама не знаю, навіщо прийшла. Може, аби попрощатись. Може, аби дозволити їй попрощатись із тобою.
З-за лисячої постаті визирнула худенька дівчинка у вузенькій сукні. Її бліде і неприродно непорушне обличчя ще й досі лишалось напівлюдським. Але воно вже в більшій мірі було лисячим, аніж людським. Зміни відбувались швидко.
Відьмак похитав головою.
— Виходила… Оживила її? Ні, це неможливо. Виходить, вона ще була жива, там на судні. Жива. Тільки вдавала мертву.
Агуара голосно загавкала. Знадобилась якась мить, аби здогадався, що це був сміх. Що лисиця сміється.
— Колись ми могли набагато більше. Ми могли наводити ілюзії чарівних островів, показувати танцюючих у небі драконів, могли створювати видимість величезного війська, яке наближається до стін міста… Колись, давно. Тепер світ змінився, наші здібності стали слабшими… а ми самі виродились. Тепер у нас більше від лисиць, ніж від агуар. Але досі навіть найменша, навіть наймолодша лисиця здатна ошукати ілюзією ваші примітивні людські відчуття.
— Вперше в житті, — сказав за мить, — я радий, що мене ошукали.
— Це неправда, що ти все зіпсував. У винагороду, я дозволяю тобі торкнутись мого обличчя.
Кашлянув, дивлячись на гострі зуби.
— Хмм…
— Ілюзії — це те, про що ти думаєш. Чого боїшся. І про що мрієш.
— Тобто?
Лисиця тихенько гавкнула. І змінилась.
Темні, фіалкові очі, що пломеніли на блідому трикутному обличчі. Смоляні хвилі буремних локонів каскадом спадають на плечі, виблискують, відбиваючи світло, наче пір'я павича, звиваючись і хвилюючись при найменшому русі. Губи, дивовижно вузькі та бліді під помадою. На шиї — чорна оксамитка, на оксамитці — обсидіанова зірка, що яскриться і розбризкує навкруги тисячі відблисків…
Йеннефер усміхнулась. І відьмак доторкнувся до її щоки.
І тоді сухий дерен розквітнув.
А потім повіяв вітер, пронісшись над чагарником. Світ щез у мареві танцюючих білих пелюстків.
— Ілюзія, — почув голос агуари. — Все — ілюзія.
* * *
Лютик припинив співати. Але не відклав лютню. Сидів на уламку поваленої колони. Дивився в небо.
Геральт сидів поряд. Розмірковував над різними речами. Різні речі упорядковував у своїй голові. А вірніше, намагався упорядкувати. Будував плани. Здебільшого, абсолютно нереальні. Обіцяв собі різні речі. Дуже сумніваючись, що коли-небудь зможе дотриматись цих обітниць.
— А ти ось, — озвався раптом Лютик, — ніколи не хвалиш моїх балад. Стільки вже їх при тобі склав і заспівав. А ти ніколи мені не скажеш: "Це було красиво. Хотів би, аби ти заграв це ще раз". Ніколи такого не говорив.
— Згоден. Не говорив, бо не хотів би. Хочеш знати, чому?
— Чому?
— Бо не хотів.
— Чи це така вже велика жертва? — не вгамовувався бард. — Аж такий важкий труд? Сказати: "Заграй це ще раз, Лютику. Заграй "Як плине час"".
— Заграй це ще раз, Лютику. Заграй "Як плине час".
— Ти це сказав без краплі ентузіазму.
— І що з того? Ти ж все одно заграєш.
— А щоб ти знав.
Свіча мерехтить,
Ось вогонь вже загас
І вітер холодний січе невблаганний
Минають повз дні
Спливає повз час
В самотності мерзлій, у тиші печальній
Ти поряд зі мною і досі ще нас
Єднає зв'язок, все хиткіший, примарний
Бо плинуть повз дні
Бо минає повз час
В самотності мерзлій, у тиші печальній
Пам'ять збитих доріг та пройдених трас
Карбує тавро в душі нашій страждальній
Хоч плинуть повз дні
Хоч минає повз час
В самотності мерзлій, у тиші печальній
Тому, моя люба, іще бодай раз
Давай заспіваєм рефрен тріумфальний
Так плинуть повз дні
Так минає повз час
В самотності мерзлій, у тиші печальній.
Геральт підвівся.
— Час вирушати в путь, Лютику.
— Так? А куди?
— А чи не все одно?
— В принципі, так. Їдьмо.
Епілог
На узгір'ї біліли рештки будівлі, яка перетворилась на руїни настільки давно, що вже повністю заросла. Плющ обплів мури, молоді деревця пробивались крізь розтріскану підлогу. Колись давно тут була — Німуе не могла знати про це — святиня, осередок священиків, які вклонялись якомусь давно забутому богові. Для Німує це була всього лиш руїна. Купа каміння. І дороговказ. Знак, що вона прямує правильною дорогою.
Одразу за узгір'ям та руїнами гостинець розгалужувався. Одна дорога вела на захід, через пустища. Друга, що прямувала на північ, зникала в густому й темному лісі. Пірнала у чорні хащі, потопала в понурому мороці, розчиняючись у ньому.
Це була її дорога. На північ. Через горезвісний Сойчиний Ліс.
Легендам, якими її намагались настрашити в Івало, Німуе не надто йняла віри, під час своїх мандрів вона частенько стикалась із подібними історіями, в кожному селищі існував свій страхітливий фольклор, місцеві страшилки та жахіття, які мали на меті якомога сильніше налякати подорожніх. Німуе вже жахали русалками в озерах, берегинями в річках, щезниками на роздоріжжях і упирями на кладовищах. Кожен другий містечок мусив бути криївкою троля, кожна друга купина кривих верб — засідкою стриги. Зрештою, Німуе звикла, буденні страхи перестали бути страшними. Але ніяк не могла опанувати та вгамувати дивну тривогу, що охоплювала її, коли розуміла, що зараз доведеться увійти у темний ліс, ступити на доріжку між потонулими в імлі курганами чи стежину серед багнищ, над якими здіймались туманні випари.
Зараз, перед темною стіною лісу також відчувала цю тривогу, яка мурашками пробігала по шиї та від якої пересихало у роті.
Дорога виїжджена, повторювала подумки, вся в коліях від возів, утоптана копитами коней та волів. Що з того, що цей ліс виглядає лячно, — це ж не дика хаща, а жваво використовуваний шлях до Доріана, який пролягає через останній клаптик пущі, що вціліла від сокир і пилок. Цим шляхом багато люду їздить, багато люду ходить. І я пройду. Я не боюсь.