— Це для мене велика приємність.
— Було трохи нервово, чи не так? Вечори в придорожніх закладах зазвичай нудні, а сьогодні було справді цікаво. В якусь мить навіть трохи почала боятись. Але, як мені здається, це було суто чоловіче змагання? Двобій тестостерону? Або гра в мірялки, у кого довший? Справжньої загрози не було ж?
— Не було, — збрехав. — Здебільшого, через мечі, які повернув завдячуючи тобі. Я дякую тобі за них. Але гублюсь у здогадах, яким чином вони у тебе опинились.
— Це мало би залишитись у таємниці, — пояснила невимушено. — Мені було доручено підкинути тобі мечі тихцем і непомітно, а після цього щезнути. Але несподівано умови змінились. Мусила діяти за ситуацією, тож віддала тобі зброю не ховаючись, так би мовити, з відкритим забралом. Після цього було би грубо відмовляти у поясненнях. Тому не відмовлятиму, беручи на себе повну відповідальність за розкриття таємниці. Мечі отримала від Йеннефер із Венгерберга. Це сталось у Новіграді, два тижні тому. Я — двімвеандра. Зустріла Йеннефер випадково, у своєї наставниці, в якої саме закінчила практику. Коли вона довідалась, що я їду на південь, і коли моя наставниця поручилась за мене, пані Йеннефер довірила мені цю місію. І дала рекомендаційний лист для своєї знайомої магічки з Марібора, у якої я зараз планую продовжити практику.
— Як… — Геральт ковтнув слину. — Як вона поживає? Йеннефер? У неї все в порядку?
— У неї все пречудово, як я помітила. — Тіціана Фреві дивилась на нього з-під вій. — Поживає прекрасно, виглядає так, що можна позаздрити. І я заздрю, якщо вже говорити відверто.
Геральт підвівся. Підійшов до корчмаря, який з переляку майже не зомлів.
— Але, це зайве… — скромно промовила Тіціана, коли через пару хвилин корчмар поставив перед ними карафку Ест-Ест, найдорожчого білого з Туссента. І кілька додаткових свічок, встромлених у шийки старих пляшок.
— Надмірний клопіт, справді, — додала, коли за якусь мить на столі з'явились полумиски, один зі скибочками підсушеної в'яленої шинки, другий з копченою фореллю, третій з сирним асорті. — Ти надто розкошуєш, відьмаче.
— Маю привід. І маю хорошу компанію.
Подякувала кивком голови. І усмішкою.
Красивою усмішкою.
Кожна чародійка, яка закінчувала школу магії, ставала перед вибором. Могла залишитись в навчальному закладі як асистентка наставниці-прецепторки. Могла попроситись до якоїсь з незалежних містринь, аби та взяла її під свою протекцію у якості своєї сталої практикантки. Або могла обрати шлях двімвеандри.
Ця система була запозичена в цехових. У більшості з них учень, що прагнув стати підмайстром, був зобов'язаний податись у мандрівку, під час якої брався за тимчасову роботу в різних майстернях, у різних майстрів, то тут, то там, врешті-решт, через кілька років він повертався, аби пройти іспит на звання майстра. Однак, були певні відмінності. Тим учням, хто був змушений податись у мандрівку і не знайшов роботи підмайстра, часто доводилось зазирати в очі голоду, а мандрівка часто перетворювалась на бродяжництво. Двімвеандрами ставали з власної волі й за власним бажанням, а чародійський Капітул затвердив для мандруючих магічок спеціальний стипендіальний фонд, як Геральт чув, фонд чималий.
— Цей страхітливий тип, — долучився до розмови поет, — носив медальйон, схожий на твій. Це був один із Котів, правда?
— Правда. Я не хочу про це говорити, Лютику.
— Горезвісні Коти, — поет обернувся до чародійки. — Відьмаки, але невдалі. Невдалі мутації. Навіжені, психопати і садисти. Вони самі нарекли себе Котами, бо, фактично, вони дійсно як коти — агресивні, жорстокі, непередбачувані та непевні. А Геральт, як завжди, применшує, аби нас заспокоїти. Бо загроза була, і велика загроза. Це диво, що минулось без різанини, крові й трупів. Тут була би різня, як в Єлло чотири роки тому. Я кожної миті очікував, що…
— Геральт попросив не говорити про це, — перебила Тіціана Фреві, ввічливо, але впевнено. — Поважаймо це.
Глянув на неї з симпатією. Вона здавалась йому ладною. І вродливою. Навіть дуже вродливою.
Він знав, що чародійкам виправляють зовнішність, цього вимагає престиж професії, магічка мусить вражати і викликати захоплення. Але такого роду покращення ніколи не було ідеальним, завжди щось залишалось. Тіціана Фреві не була виключенням. На її чолі, одразу попід лінією волосся, виднілось декілька ледь помітних слідів після віспи, яку, ймовірно, перенесла в дитинстві, коли ще не мала імунітету. Вигин ладних уст дещо псував маленький хвилястий шрамик над верхньою губою. Геральт вкотре відчув злість, злість на свій зір, на очі, які помічали такі дрібні деталі, які втрачали будь-який сенс порівняно із тим фактом, що Тіціана зараз сиділа поряд із ним за одним столом, пила Ест-Ест, їла копчену форель і усміхалась йому. Відьмак зустрічав і був знайомий справді з небагатьма жінками, вроду яких можна було назвати бездоганною, а вірогідність того, що якась із них усміхнулась би йому, він мав підстави вважати за нульову.
— Говорив про якусь нагороду… — Лютика, коли він вже учепився за якусь тему, було важко відтягти від неї. — Хтось із вас знає, про що йшлось? Геральт?
— Уявлення не маю.
— А я знаю, — похвалилась Тіціана Фреві. — І дивуюсь, що ви не чули, бо ця справа набула чималого розголосу. Фольтест, король Темерії, справді призначив нагороду. За зняття чарів з доньки, яку закляли. Вкололи веретеном і приспали сном одвічним, бідолашна, як подейкують, лежить у труні в замку, порослим глодом. За іншими чутками, труна та скляна і знаходиться на вершечку скляної гори. Якщо вірити третій легенді, то королівну перетворили на лебедя. А ще кажуть, що не на лебедя, а в жахливого монстра, в стригу. Це результат прокляття, бо королівна — плід кровозмісного зв'язку. Нібито, ці чутки вигадує і поширює Візімір, король Реданії, який серйозно розсварився з Фольтестом через територіальні конфлікти, а тепер зі шкури пнеться, аби йому дошкулити.
— Це схоже на вигадку, — оцінив Геральт. — Що базується на казках або легендах. Заклята і перетворена королівна, прокляття як кара за кровозмішення, нагорода за зняття чар. Класика і банальність. Той, хто все це вигадав, не заморочувався надто довго.