Волосся мав сіре, як попіл, посмуговане сніжно-білими пасмами на скронях. Мертвотно-бліде обличчя. Гачкуватий ніс. І світло-жовті очі з вертикальними зіницями.
На його шиї, витягнутий з-під сорочки, поблискував у світлі свічок срібний медальйон.
Голова кота з вишкіреними зубами.
— Відьмак Геральт із Рівії, — повторив чоловік у тиші, яка запанувала в кімнаті. — На шляху до Визими, якщо не помиляюсь? За нагородою, яку пообіцяв король Фольтест? За двома тисячами оренів? Чи не так?
Геральт не відповів. Навіть не стинувся.
— Не питаю, чи знаєш, хто я. Бо ти знаєш.
— Вас небагато залишилось, — спокійно відповів Геральт. — Тож, здогадатись легко. Ти — Бреген. Також відомий як Кіт із Єлло.
— Отакої, — пирснув чоловік із котячим медальйоном. — Славетний Білий Вовк зволить знати моє ім'я. Велика честь. Те, що ти замірився вкрасти мою нагороду, я теж маю за честь визнати? Може, я мушу поступитись першістю, схилити голову й перепросити? Як у вовчій зграї, відступити від здобичі та чекати, вимахуючи хвостом, аж поки ватажок зграї не насититься? Поки буде люб'язний щедрою рукою залишити об'їдки?
Геральт мовчав.
— Не поступлюсь тобі першістю, — продовжив Бреген, відомий як Кіт із Єлло. — І не поділюсь. Ти не поїдеш до Визими, Білий Вовче. Не поцупиш мою нагороду. Ходять чутки, що Весемір виніс мені смертний вирок. У тебе є шанс втілити його в життя. Виходь із корчми. На майдан.
— Я не стану битись із тобою.
Чоловік з котячим медальйоном зірвався з-за столу рухом настільки швидким, що поплив в очах. Блиснув схоплений зі стільниці меч. Чоловік хапнув одну зі жриць за каптур, стягнув її з лави, кинув на коліна і приставив лезо до шиї.
— Ти будеш битись зі мною, — сказав холодно, дивлячись на Геральта. — Вийдеш на майдан ще доти, доки я дорахую до трьох. Інакше — кров жриці забризкає стіни, стелю і меблі. А потім я уроблю решту. По черзі. Всім залишатись на своїх місцях! Щоб ніхто ані сіпнувся!
В корчмі запала тиша, глибока й цілковита тиша. Всі завмерли. І вирячались, пороззявлявши роти.
— Я не стану битись із тобою, — спокійно повторив Геральт. — Але, якщо ти скривдиш цю жінку — помреш.
— Один із нас помре, це вже точно. Там, на майдані. Але, вочевидь, це буду не я. Пліткують, що твої славетні мечі вкрали. А новими, як бачу, ти так і не розжився. Воістину, це ж наскільки пихатим потрібно бути, аби податись викрадати чужу нагороду, навіть не спромігшись озброїтись перед цим. А, може, славетний Білий Вовк настільки майстерний, що не потребує сталі?
Рипнув відсунутий стілець. Світловолоса дівчина підвелась. Витягла з-під стола продовгуватий згорток. Положила його перед Геральтом і зробила крок назад, знову сідаючи поряд із урядником.
Вже знав, що там. Ще до того, як розв'язав ремінь і розгорнув войлок.
Меч із сидеритової сталі, загальна довжина сорок із половиною дюймів, клинок довгий — двадцять сім і чверть. Вага — тридцять сім унцій. Руків'я і гарда виконані просто, але елегантно.
Другий меч, ідентичної довжини й ваги, срібний. Частково, звичайно, чисте срібло занадто м'яке, щоб його можна було добре нагострити. На гарді магічні символи, вздовж усього клинка витравлені рунічні знаки.
Експерти Пирала Пратта не змогли їх прочитати, показавши тим самим, що експерти з них кепські. Прадавні руни складались у напис. Dubhenn haern am glandeal, morch am fhean aiesin. Блиск мій розіб'є темряву, світло моє розвіє морок.
Геральт підвівся. Дістав сталевий меч із піхов. Плавним і злагодженим рухом. Не дивився на Брегена. Дивився на клинок.
— Відпусти жінку, — сказав спокійно. — Негайно. Інакше — помреш.
Рука Брегена здригнулась, по шиї жриці потекла цівка крові. Жриця навіть не зойкнула.
— Я в нужді, — просичав Кіт із Єлло. — Ця нагорода мусить бути моєю!
— Відпусти жінку, я сказав. Інакше я вб'ю тебе. Не на майдані, а тут, на цьому самому місці.
Бреген згорбився. Тяжко дихав. Очі його зловісно блищали, уста кривились у паскудній гримасі. Бліднішали кісточки пальців, стиснутих на руків'ї меча. Раптом відпустив жрицю, відіпхнув її. Люди в корчмі стрепенулись, ніби пробуджені від кошмарного сну. Роздались зітхання та глибокі віддихи.
— Прийде зима, — процідив крізь зуби Бреген. — А я, на відміну від декого, не маю, де перезимувати. Затишний і теплий Каер Морхен не для мене!
— Ні, — відповів Геральт. — Не для тебе. І ти добре знаєш, чому.
— Каер Морхен виключно для вас, добрих, правильних і справедливих, так? Засрані лицеміри. Ви такі самі вбивці, як і ми, ви нічим не відрізняєтесь від нас!
— Вийди, — сказав Геральт. — Залиш це місце і прямуй своєю дорогою.
Бреген сховав меч. Випростався. Коли проходив через кімнату, очі його змінювались. Тепер зіниці заповнювали собою всю радужку.
— Брехня, — сказав Геральт, коли Бреген проходив повз, — ніби Весемир виніс тобі смертний вирок. Відьмаки не б'ються з відьмаками, не схрещують мечі один з одним. Але якщо коли-небудь повториться те, що сталось в Єлло, якщо до мене дійдуть чутки про щось подібне… Тоді я зроблю для тебе виняток. Я знайду і вб'ю тебе. Постався до цього попередження серйозно.
Мертва тиша панувала в приміщенні корчми ще добрих кілька хвилин після того, як за Брегеном зачинились двері. Лютик видихнув із полегшенням, і цей звук в цілковитій тиші, здавалось, пішов луною. Невдовзі почалось пожвавлення. Місцеві випиваки хутенько накивали п'ятами, навіть не допивши горілки. Купці виявились витривалішими, хоча були принишклі та бліді, проте наказали челяді вийти з-за столу, вірогідно, давши завдання пильнувати вози й коней, бо перебування в такій непевній компанії становило реальну загрозу. Жриці забинтували скалічену шию своєї приятельки, подякували Геральтові мовчазними поклонами та відійшли спочивати, скоріше за все, до стодоли, бо брали сумніви, аби корчмар виділив їм ліжка в спальній кімнаті.
Геральт жестом і кивком голови запросив до столу світловолосу дівчину, за допомогою якої повернув мечі. Прийняла запрошення охоче, без краплі жалю покинула свого недавнього супутника, того самого урядника, залишивши його з такою міною, ніби він макогона облизав.
— Мене звати Тіціана Фреві, — представилась, подавши Геральту руку та по-чоловічому потиснувши. — Приємно познайомитись.