— Я саме так і хотів. — Геральт витер клинок взятою зі столу серветкою. — Лютику, ти як там? В порядку? Можеш підвестись?
— В порядку, в порядку, — пробелькотів Лютик. — Мені вже краще. Набагато краще…
— Ти не схожий на того, кому стало краще.
— Бісова душа, я щойно дивом уникнув смерті! — Поет підвівся на ноги, притримуючись за комод. — Трясця його матері, ніколи в житті так не боявся… Мені здавалось, що зараз у мене на дупі днище зірве. І що все з мене вмить зі свистом вилетить, враховуючи зуби. Але, коли побачив тебе, зрозумів, що ти мене врятуєш. Себто, не зрозумів, але серйозно так на це розраховував… Дідько, скільки ж тут крові… Як тут смердить! Мене зараз знов знудить…
— Ходімо до короля, — сказав Феррант де Леттенхоф. — Віддай мені свій меч, відьмаче… І трохи відчисти одяг. Ти ж, Юліане, залишись…
— Ага, розігнався. І на хвилину тут сам не залишусь. Волію триматись ближче до Геральта.
* * *
Вхід до королівських передпокоїв охороняли гвардійці, які впізнали та пропустили прокуратора. З входом в самі покої пішло не так гладко. Нездоланною перешкодою виявився герольд, два сенешалі та їхній супровід, що складався з чотирьох бугаїв.
— Король, — повідомив герольд, — приміряє шлюбний наряд. Заборонив його турбувати.
— У нас до нього важлива справа, яка не терпить зволікань!
— Король категорично заборонив себе турбувати. Натомість, пан відьмак, як я розумію, отримав наказ покинути палац. Що, в такому випадку, він тут робить?
— Поясню це королю. Прошу нас пропустити!
Феррант відіпхнув герольда, порозштовхував сенешалів.
Геральт рушив вслід за ним. Але змогли ступити тільки на поріг кімнати, зупинившись за спинами придворних, що юрмились тут же. Подальшу путь заслонили амбали в шкіряних сардаках, які за наказом герольда притисли їх до стіни. Поводились взагалі неделікатно, однак Геральт, за прикладом прокуратора, не став чинити опору.
Король стояв на низенькому табуреті. Кравець зі шпильками в роті поправляв йому плюндри. Поряд стояв церемоніймейстер і хтось у чорному, вочевидь, нотаріус.
— Одразу після шлюбної церемонії, — просторікував Білогун, — оголошу, що спадкоємцем трону стане син, якого народить мені моя молода дружина. Такий крок мусить укріпити її прихильність і слухняність, хе-хе. Це також дасть мені можливість виграти трохи часу і спокою. Мине не менше двадцяти років, перш ніж гівнюк досягне віку, коли зможе щось утнути.
— Але, — король скривився і підморгнув церемоніймейстеру, — якщо захочу, то все відміню та призначу спадкоємцем когось взагалі іншого. Як би там не було, це морганатичний шлюб, діти з таких шлюбів титулів не наслідують, чи не так? І хто ж може передбачити, скільки я з нею витримаю? Або більше нема інших дівок на білому світі, гарніших та молодших? Треба буде підписати відповідні документи, скласти якийсь шлюбний контракт. Сподівайся на краще, але будь готовим до найгіршого, хе-хе-хе.
Слуга подав королеві тацю, на якій красувалась купа коштовностей.
— Прибери це, — скривився Білогун. — Не буду обвішуватись цяцьками, ніби якийсь джинджик або нувориш. Вдягну тільки це. Це подарунок моєї обраниці. Невеличкий, але вишуканий. Медальйон з гербом моєї країни, тож, гідний того, аби носити такий символ. Як вона сказала: "Символ країни на шиї, добробут країни в серці".
Минуло трохи часу, поки притиснутий до стіни Геральт все зіставив.
Кіт, який штурхав лапкою медальйон. Золотий медальйон на ланцюжку. Блакитна емаль, дельфін. D'or, dauphin nageant d'azur, lorré, peautré, oreille, barbé et crêté de gueules.
Було запізно, аби зміг відреагувати. Не встиг навіть крикнути, застерегти. Побачив, як золотий ланцюжок раптово скручується, стискається на шиї короля, ніби гарота. Білогун почервонів, розкрив рота, не міг ані зробити подих, ані закричати. Обома руками вхопився за шию, намагаючись зірвати медальйон або хоча б протиснути під ланцюжок пальці. Йому це не вдалось, ланцюжок глибоко врізався у тіло. Король впав з табурета, заточився, штовхнув кравця. Кравець спіткнувся, закашлявся, мабуть, проковтнувши свої шпильки. Звалився на нотаріуса, обоє впали. Білогун тимчасом посинів, вирячив очі, рухнув на землю, кілька разів хвицнув ногами, випростався. І закляк.
— На поміч! Королю зле!
— Медика! — заверещав церемоніймейстер. — Викликати медика!
— Боги! Що трапилось? Що з королем?
— Медика! Хутко!
Феррант де Леттенхоф торкнувся долонею скроні. У нього був дивний вираз обличчя. Вираз обличчя, коли, нарешті, починаєш щось розуміти.
Короля положили на канапі. Викликаний медик довго обстежував його. Геральта ближче не підпускали, не дозволили придивитись. Незважаючи на це, він знав, що ланцюжок вже встиг розкрутитись ще до того, як прибіг лікар.
— Апоплексія, — відповів, підводячись, медик. — Викликана задухою. Погані випари з повітря потрапили у тіло і отруїли гумори. Винуваті в цьому постійні грози, які призводять до перегріву крові. Наука безсила, не можу нічого вдіяти. Наш добрий та милостивий король помер. Відійшов до праотців.
Церемоніймейстер вереснув, затуливши обличчя долонями. Герольд вхопився обома руками за берет. Хтось із придворних заплакав. Дехто став на коліна.
В коридорі та вестибюлі несподівано задудніло відлуння чиїхось тяжких кроків. В дверях з'явився гігант, здоровань, зростом не менше семи футів. В мундирі гвардійця, але з відзнаками вищого рангу. Здорованю складали компанію люди, що на голові мали пов'язані хустини, а у вухах носили сережки.
— Панове, — промовив серед суцільної тиші гігант, — попрошу вас пройти у тронний зал. Негайно.
— В який-такий ще тронний зал? — скинувся церемоніймейстер. — І навіщо? Чи пан розуміє, пане Сантісе, що тут трапилось? Яке нещастя сталось? Пан не розуміє…
— В тронний зал. Це наказ короля.
— Король вмер!
— Най живе король. В тронний зал, панове. Всі. Негайно.
В тронному залі, під морським плафоном із тритонами, сиренами і гіппокампами, зібрались кільканадцять чоловіків. У деяких на голові були пов'язані кольорові хустки, деякі носили моряцькі капелюхи зі стрічками. Всі були засмаглими, всі носили у вухах сережки.