Плотва, його кобила, якимсь дивом уникла уваги суду й не потрапила до списку рахунків cautio pro expensis. Була там, де її залишив, у стайні, доглянута і нагодована. Відьмак не міг залишити подібний факт без винагородження, незалежно від власного фінансового становища. Зі жмені срібних монет, які вціліли завдяки тому, що були вшиті в схованку під сідлом, декілька одразу віддав конюхові. Якому від такої щедрості аж дух забило.
Горизонт над морем темнішав. Геральтові здавалось, що помічає там іскорки блискавиць.
Перед тим, як увійти до кордегардії заздалегідь набрав повні груди свіжого повітря. Не допомогло. Панянки з варти цього дня, здавалось, з'їли квасолі більше від звичайного. Набагато, набагато більше. Хто знає, може була неділя.
Одна частина, як завжди, їла. Інша була зайнята грою в кості. Побачивши його, встали з-за столу. І оточили.
— Дивіться, відьмак, — сказала комендантка, підходячи впритул. — Взяв і припхався.
— Покидаю місто. Прийшов забрати свою власність.
— Це, якщо ми дозволимо. — Друга стражниця штовхонула його ліктем, ніби ненавмисно. — Що нам за це буде? Треба відкупитись, братику, відкупитись! Га, дівулі? Що накажемо йому зробити?
— Нехай кожну в голий зад поцілує!
— Ще й язиком вилиже!
— Та ну! Може, він заразний!
— Але, як не крути, — третя притисла його бюстом, твердим, наче скеля, — а мусиш нам якусь приємність зробити, нє?
— Пісеньку хай нам заспіває, — наступна голосно випустила гази. — А мелодію най під мій тон підбере!
— Або під мій! — інша бздонула ще голосніше. — Мій дзвінкіший!
Решта жінок хапалися за животи від реготу.
Геральт прокладав собі дорогу між ними, намагаючись не застосовувати сили. Тієї ж миті двері сховища відчинились, на порозі з'явився чоловічок в брунатній бурці та береті. Комірник Гоношорек. Побачивши Геральта, широко відкрив рот.
— Ви? — забелькотів. — Як же так? Ваші мечі…
— Саме так. Мої мечі. Прошу їх повернути.
— П… п… — Гоношорек почав заїкатись, вхопився за груди, з трудом хапаючи повітря. — П… проте у мене ваших мечів нема!
— Тобто?
— Нема… — Обличчя Гоношорка почервоніло. І скорчилось, ніби в пароксизмі болю. — Їх забрали…
— Що? — Геральт раптом відчув, як його охоплює крижана лють.
— Забра…ли…
— Як це, забрали? — Вхопив комірника за петельки. — Хто, в біса, їх забрав? Що це все, трясця твоїй матері, означає?
— Квитанція…
— Саме так! — Відчув на плечі важку руку. Комендантка відіпхнула його від тремтячого Гоношорка.
— Дійсно! Показуй квитанцію!
Квитанції відьмак не мав. Розписка на повернення зброї лишилась у торбі. В тій самій торбі, яку було конфісковано судом. В якості авансу на рахунок оплати судових витрат і штрафів.
— Квитанція!
— У мене її нема. Але…
— Нема квитанції — нема депозиту, — не дозволила йому договорити комендантка. — Мечі забрали, не чув? Певно, сам їх і забрав. А тепер удаєш тут із себе ягнятко? Хочеш ще чогось вициганити? Не вийде. Забирайся звідси.
— Не піду, поки…
Комендантка, не послаблюючи хватки, відтягла Геральта в бік, розвернула. Обличчям до дверей.
— Вимітайся.
Геральта завжди аж сіпало від думки, що жінку можна вдарити. Проте, не мав жодних упереджень щодо когось, хто мав плечі як у борця, живіт як м'ясний рулет і литки як у дискобола. А на додачу пердів, наче мул.
Відштовхнув комендантку і з усієї сили вдарив її у щелепу. Своїм улюбленим правим хуком.
Решта завмерла. Лише на мить. Ще до того, як комендантка впала на стіл, розбризкуючи довкола квасолю і перцевий соус, вони вже кинулись на нього. Одній без вагань розквасив ніс, другій зацідив так, що аж хруснули зуби. Двох інших почастував Знаком Аард, — наче ляльки відлетіли на підставку з алебардами, розкидаючи все з пекельним шумом та гуркотом.
Отримав у вухо від обляпаної соусом комендантки. Друга стражниця, та що з твердим бюстом, вхопила його ззаду мертвою хваткою. Дзиґнув її ліктем, аж завила. Комендантку звалив на стіл, уперіщив розмашистим хуком. Тій, з розквашеним носом, припечатав просто у сонячне сплетіння, повалив на землю, почув, що її знудило. Інша, вдарена у скроню, гепнулась стриженою потилицею об балку, обм'якла, очі її затуманились. Але на ногах тримались ще четверо. І тут настав гаплик його перевазі. Дістав у потилицю, і одразу за цим — у вухо. А потім у хрестець. Одна зі стражниць підтяла йому ноги, а коли упав, вони вдвох звалились на нього, притисли до землі, гамселячи кулаками. Решта не шкодували копняків.
Різким ударом чола в обличчя вирубив ту, що притискала його зверху, але на її місце одразу навалилась інша. Комендантка, впізнав по стікаючому з неї соусу. Хуком зверху двинула йому по зубах. Плюнув кров'ю їй просто у вічі.
— Ніж! — заверещала, мотаючи обстриженою головою. — Дайте мені ніж! Я йому яйця відріжу!
— Навіщо ніж! — волала інша. — Я йому їх зараз сама відгризу!
— Ні з місця! Відставити! Що це все означає? Відставити, кому кажу!
Потужний гучний голос, що змушував до послуху, пролунав крізь шум бійки, отямлюючи стражниць. Випустили Геральта. Насилу підвівся, скривився від болю. Побіжний огляд поля битви трохи покращив його настрій. Не без задоволення дивився на свої досягнення. Вартова, яка лежала під стіною, вже розплющила очі, але й досі не мала змоги навіть сісти. Друга, зігнувшись навпіл, випльовувала кров, мацаючи пальцем по зубах. Третя, з розквашеним носом, намагалась підвестись, але щоразу знов падала, ковзаючи у калюжі власного квасолевого блювотиння. З усіх шістьох лишень половина трималась на ногах. Тож, результат був доволі непоганий. Враховуючи навіть той факт, що сам дістав би серйозних втрат і не відомо, чи зміг би взагалі підвестись на ноги самотужки, якби не це раптове втручання.
Особою, яка власне втрутилась, виявився багато одягнутий, випромінюючий авторитет чоловік зі шляхетними рисами обличчя. Геральт його не знав. Натомість прекрасно знав його супутника. Красунчика у фантазійному капелюшку з пером чаплі, з білявим волоссям, яке завитими кучерями спадало на плечі. Носив дублет кольору червоного вина і сорочку з мереживним жабо. При ньому також була незмінна лютня і зухвала посмішка на устах.
— Привіт, відьмак! Ну й вигляд у тебе! З цією розбитою фізіономією! Зараз лусну зі сміху!