Захисниця закрила папку. І відразу відкрила.
— Раджу признати свою вину, — промовила. — В такому випадку, можемо сподіватись на пом'якшення вироку…
— Що признати? — обірвав відьмак.
— Коли суддя запитає, чи визнаєш свою провину, відповідай стверджувально. Визнання провини буде визнано пом'якшуючою обставиною.
— Як взагалі збираєшся мене захищати?
Пані адвокат закрила папку. Наче кришку домовини.
— Час іти. Суд чекає.
Суд чекав. Бо з судової зали саме виводили попереднього підсудного. Не вельми, як зауважив Геральт, радісного.
На стіні висів обсиджений мухами щит із зображенням герба міста Керацк, — блакитного дельфіна nageant. Під гербом стояв суддівський стіл. За столом сиділи троє. Худорлявий писар. Бляклий помічник судді. І пані суддя, статечна як обличчям, так і статурою жінка.
Справа від суддів лаву займав виконуючий обов'язки позивача судовий урядник. Вигляд мав загрозливий. Настільки загрозливий, аби уникати зустрічі з ним у темному провулку.
З протилежного боку, по ліву руку від суддівського складу, стояла лава для обвинувачених. Це було місце для нього.
Далі пішло прудко.
— Геральт, відомий як Геральт із Рівії, відьмак, звинувачується в ошуканстві, розкраданні та привласненні коштів, які належать Короні. Перебуваючи у змові з іншими корумпованими особами, обвинувачений завищував ціну за надання своїх професійних послуг, з метою привласнення надлишку. Це призвело до зменшення доходів державної скарбниці. Доказом вищесказаного служить донос, notitia criminis, який обвинувачення долучило до справи… Цей донос свідчить, що…
Знуджений вираз обличчя та відсутній погляд пані судді красномовно демонстрували, що поважна жінка думками зараз десь далеко. І що абсолютно інші клопоти й думки її бентежать — прання, діти, колір фіранок, замішане тісто на маковий пиріг та целюліт на дупі, який становив реальну загрозу подружньому щастю. Геральт покірно прийняв той факт, що його особа має куди менше значення. Конкурувати з важністю суддівських турбот не видавалось можливим.
— Скоєний осудженим злочин, — байдужо тягнув слова обвинувач, — не тільки руйнує добробут країни, але підриває засади громадського порядку і вносить смуту. Засади правопорядку передбачають…
— Долучений до справи донос, — обірвала суддя, — суд вимушений трактувати як probatio de relato, доказ третьої сторони. Чи обвинувачення може надати інші докази?
— Інших доказів немає… Хвилинку… Як відомо, засуджений є відьмаком. Це мутант, який існує поза межами людського суспільства, який зневажає людські закони і ставить себе вище за них. З огляду на свій криміногенний та соціопатичний фах, перебуває у безпосередній близькості до злочинного світу, а також до нелюдів, рас, споконвічно ворожих нашій цивілізації. Порушення законів закладено в самій нігілістичній природі відьмаків. В цьому випадку, Високий Суд, брак доказів є найвагомішим доказом… Доказом віроломства…
— Чи обвинувачений, — суддів явно не цікавило, доказом чого ще є відсутність доказів. — Чи обвинувачений визнає свою провину?
— Провину не визнаю, — Геральт знехтував розпачливими знаками, які подавала йому пані адвокат. — Я невинуватий, жодного злочину не чинив.
Трохи знався на юридичних питаннях, бо вже мав досвід спілкування зі сферою правосуддя. Тож заздалегідь побіжно ознайомився з фаховою літературою.
— Моє звинувачення є результатом наклепу…
— Заперечую! — вереснув обвинувач. — Осуджений не мав права слова!
— Відхилено.
— …результатом упередженого ставлення до моєї особи і професії, або результатом praeiudicium, побудованим на фальшивих доводах. Тим більше, що звинувачують мене на підставі анонімного доносу, при тому єдиного. Testimoni umunius non valet. Testis unus, testisn ullus. Ergo, це є не обвинувачення, а лише припущення, чи то praesumptio. Такі припущення викликають сумнів.
— In dubio pro reo! — нарешті отямилась адвокатка. — In dubio pro reo, Високий Суд!
— Суд, — пані суддя гепнула молотком, розбудивши бляклого помічника, — постановив призначити заставу в розмірі п'ятисот новіградських корон.
Геральт зітхнув. Його цікавило єдине питання — чи обидва його співкамерника вже прийшли до тями і чи набрались розуму після їхньої останньої зустрічі. Чи ж доведеться надавати копняків вдруге.
Розділ четвертий
А місто що таке, як не народ?!
Вільям Шекспір "Коріолан", переклад Дмитра Павличка
Скраєчку, неподалік від заповненого людьми ринка, стояла недбало склепана з дощок ятка, в якій хазяйнувала древня бабуся в солом'яному капелюшку, кругленька і рум'яна, ніби добра ворожка з казки. Над головою бабусі виднівся напис: "Щастя й радість — тільки у мене. Огірок — у подарунок". Геральт зупинився, висипав з кишені мідяки.
— Налий, бабуню, — промовив понуро, — пів-пінти щастя.
Глибоко вдихнув, випив одним духом, видихнув. Витер сльози, що виступили на очах від сивухи.
Був вільний. І злий.
Про те, що його відпустили, довідався від особи, яку дивним чином вже знав. Вірніше, бачив. Був то акурат той самий передчасно облисілий юнак, якого спустили зі сходів остерії "Natura Rerum" на очах у Геральта. Як виявилось, працював трибунальським клерком.
— Ти вільний. — сповістив облисілий юнак, нервово перебираючи худими, поплямованими чорнилом пальцями. — Внесено заставу.
— Хто вніс?
Інформація виявилась конфіденційною, облисілий юнак навідріз відмовився її надавати. Також відмовився, доволі грубо, повернути конфісковані при арешті речі Геральта. Які, з-поміж іншого, містили готівку та банківські чеки. Вся рухома власність відьмака, повідомив клерк жовчно, залишається у конфіскованій власності як cautio pro expensis, аванс на рахунок оплати судових витрат і штрафів. Сперечатись не було жодного сенсу. Геральт мав радіти, що на виході йому повернули хоча б ті речі, які під час арешту мав у кишенях. Особисті пожитки й жменю дрібних грошей. Настільки дрібних, що ні в кого не виникло бажання їх вкрасти.
Перелічив залишок мідяків. Всміхнувся старенькій.
— Ще пів-пінти радості, будь-ласка. Дякую за огірок.
Після бабчиної сивухи світ став набагато привабливішим. Геральт розумів, що це відчуття швидко минеться, тому пришвидшив ходу. Мав владнати деякі справи.