Феррант де Леттенхоф кахикнув. Геральт пригадав слова Лютика. Ім'я першого сина, який перебував у вигнанні, вимовляти вголос було заборонено. Але Егмунд, очевидно, плювати хотів на заборони.
— Витвір мистецтва, — повторив принц, досі роздивляючись меч. — Не стану допитуватись, яким чином він тобі дістався, але вітаю з таким здобутком. Бо мені не віриться, що ті вкрадені були кращими, ніж оцей.
— Питання смаку, поглядів та уподобань. Я волів би відшукати ті вкрадені. Принц і пан прокуратор дали мені слово, що справа буде розкрита. Дозволю собі нагадати, що саме це було умовою, згідно якої я згодився охороняти короля. Умова ця, як ми бачимо, залишилась невиконаною.
— Як ми бачимо — невиконана, — холодно визнав Егмунд, передаючи меч капітанові Роппу, чоловіку з недобрим поглядом. — Я відчуваю себе зобов'язаним це тобі компенсувати. Замість трьохста корон, якими я мав намір оплатити твої послуги, отримаєш п'ятсот. Додам також, що слідство у справі твоїх мечів не закрито і ще маєш шанс їх відшукати. Феррант вже, ніби, має підозрюваного. Правда, Феррант?
— Слідство, — сухо промовив Феррант де Леттенхоф, — однозначно вказало на особу Никифора Мууса, магістратського й судового урядника. Втік, але його затримання — це всього-на-всього питання часу.
— Недовгого, як розумію, — хмикнув принц. — Невеликого розуму справа — схопити замурзаного чорнилом урядника. Який на додачу, вірогідно, здобув собі геморой із такою сидячою роботою, а це неабияк ускладнює втечу, як пішки, так і верхи. Як він взагалі зміг втекти?
— Маємо справу, — кашлянув прокуратор, — з людиною непередбачуваною. І, вочевидь, неадекватною. Перед тим, як зникнути, влаштував якийсь огидний цирк в закладі Равенги, мова йшла, пробачте, про людські екскременти… Заклад був вимушений на певний час призупинити свою роботу, бо… Я не стану вдаватись до неприємних подробиць. Під час обшуку в помешканні Мууса вкрадених мечів знайдено не було, знайшли натомість… Даруйте… Шкіряний мішок, по вінця заповнений…
— Не кажи, не кажи, здогадуюсь, чим, — скривився Егмунд. — Так, це справді багато говорить про психічний стан цього чоловіка. Твої мечі, відьмаче, в цій ситуації, скоріш за все зникли назавжди. Навіть, якщо Феррант його схопить, то що можна дізнатись від цього божевільного? Таких навіть на тортури нема сенсу посилати, вони від страждань тільки марять без ладу і складу. А тепер, даруйте, обов'язок кличе.
Феррант де Леттенхоф провів Геральта до головного входу на територію палацу. Одразу ступили на вимощене камінними плитами подвір'я, на якому сенешалі вітали прибуваючих гостей, а гвардійці та пажі ескортували їх далі, вглиб парку.
— Чого мені варто очікувати?
— Не зрозумів?
— Чого мені тут варто сьогодні очікувати. Яке з цих слів незрозуміле?
— Принц Ксандер, — стишив голос прокуратор, — при свідках похвалявся тим, що вже завтра буде сидіти на троні. Говорив це вже не вперше і завжди нетверезим.
— Він здатен виконати погрозу?
— Не надто. Але в нього є камарильї, приплічники і фаворити. От вони здатні.
— Як багато правди в тому, що вже сьогодні Білогун виголосить спадкоємцем престолу сина, зачатого з новою дружиною?
— Багато.
— А Егмунд, який втрачає можливість отримати місце на троні, тільки дивіться та диву давайтесь, винаймає відьмака, аби той оберігав та охороняв батька. Така синівська любов вражає в саме серце.
— Не мудруй тут. Взявся за справу. Виконай її.
— Взявся і виконаю. Хоча вона й шита білими нитками. Не знаю, хто в разі чого, виступить проти мене. Мушу хоча б знати, хто підтримає мене, в разі чого.
— Якщо виникне така потреба, меч, як і обіцяв принц, тобі подасть капітан Ропп. Він тебе і підтримає. Допоможу також і я, в міру своїх сил. Бо зичу тобі добра.
— Відколи це?
— Тобто?
— До цього моменту ми ніколи не розмовляли віч-на-віч. З нами завжди був Лютик, а при ньому я не хотів підіймати цю тему. Детальна інформація в письмовому вигляді щодо моїх, начебто, зловживань. Звідки вона у Егмунда? Хто сфабрикував її? Ясно, що не він. Це ти сфабрикував її, Феррант.
— Я не маю до цього жодного відношення. Запевняю…
— Поганий з тебе брехун як на стража закону. Не розумію, яким дивом ти дослужився до цієї посади.
Феррант де Леттенхоф стиснув губи.
— Мусив, — сказав. — Виконував наказ.
Відьмак довго дивився на нього.
— Не повірив би, — промовив, нарешті, — скільки разів я чув щось подібне. Тішить те, що найчастіше чув це з уст людей, яких от-от мали повісити.
* * *
Літта Нейд була в списку гостей. Помітив її без зусиль. Бо привертала до себе погляди.
Сукню з відвертим декольте із соковито зеленого крепдешину спереду оздоблювала вишивка у формі стилізованого метелика, що весь іскрився від маленьких цехінів. Сукня внизу була обшита воланами. Волани у гардеробі жінок, які були старшими за десять років, зазвичай викликали у відьмака іронічне співчуття, в сукні ж Літти вони виглядали дуже гармонійно, навіть більше, ніж просто привабливо.
Шию чародійки прикрашало кольє зі шліфованих смарагдів. Жоден із них не був меншим, ніж зернятко мигдалю. Один був значно більшим.
Її руде волосся виглядало, ніби лісова пожежа.
Поряд із Літтою стояла Мозаїк. В чорній, приголомшливо відвертій сукні з шовку та шифону, який на плечах і рукавах був абсолютно прозорим. Шию та декольте дівчини прикривало щось схоже на фантазійні брижі, драпіровані з шифону, що в дуеті з довгими чорними рукавичками додавало образу аури екстравагантності й таємничості.
Обидві були взуті у туфлі на чотиридюймових підборах. У Літти були туфлі зі шкіри ігуани, в Мозаїк — чорні лаковані.
Геральт якусь мить вагався, чи не підійти. Але всього якусь мить.
— Добридень, — стримано привітала його. — Яка зустріч, рада тебе бачити. Мозаїк, ти виграла, білі чобітки — твої.
— Парі, — здогадався. — Що було предметом?
— Ти. Думала, що вже тебе не побачимо, побилась об заклад, що ти вже не з'явишся. Мозаїк парі підтримала, бо мала щодо цього іншу думку.
Обдарувала його глибоким жадеїтовим поглядом, вочевидь, очікуючи на коментар. На слова. Хоч якісь. Геральт мовчав.
— Вітаю прекрасних дам! — Лютик виріс ніби з-під землі, точнісінько як deus ex machina. — складаю пошану вашій вроді. Пані Нейд, панно Мозаїк. Вибачайте, що без квітів.