— День добрий, — привітався. — Господар вдома?
Дітлахи, всі до одного дівчатка, вчепились за мамину запаску й сорочку. Молодиця дивилась на відьмака, і в тому погляді не було ані тіні симпатії. Не дивно. Добре бачила руків'я меча над відьмачим плечем. Медальйон на шиї. Срібні заклепки на рукавицях, які відьмак аж ніяк не приховував. Навпаки, демонстрував.
— Господар, — повторив. — Отто Дуссарт, тобто. У мене до нього справа.
— Яка?
— Особиста. Вдома?
Дивилась мовчки, злегка схиливши голову. Зовнішність, як помітив, мала рустикального типу, тобто їй спокійно можна було дати як двадцять п'ять, так і сорок п'ять років. Більш точна оцінка, як у випадку з більшістю селянських жінок, не видавалась можливою.
— Вдома?
— Ні.
— В такому разі, я зачекаю, — закинув поводдя кобили на жердину, — поки він повернеться.
— Це може бути нескоро.
— Якось, та дочекаюсь. Хоча, волів би це робити в хаті, аніж під тином.
Молодиця деякий час змірювала його поглядом. Його і його медальйон.
— Гість у дім, — промовила врешті-решт. — Ласкаво просимо.
— Запрошення приймаю, — відповів за місцевою традицією. — Права гостинності не порушу.
— Не порушиш, — повторила повільно. — Але ж меч носиш.
— Така професія.
— Мечі калічать. І вбивають.
— Так само, як і життя. І все-таки, що там із запрошенням?
— Просимо в хату.
Заходити треба було, як зазвичай у такого роду садибах, через сіни, темні й захаращені. Сама світлиця виявилась досить просторою та чистою, стіни тільки поблизу кухні й комину носили на собі відбитки кіптяви, все ж інше тішило око чистотою й кольоровими килимками, всюди висіло також різноманітне начиння, пучки трав, скрутні часнику, в'язанки паприки. Полотняна завіса відмежовувала світлицю від комори. Пахло кухнею. Тобто, капустою.
— Прошу, сідати.
Господиня все ще стояла, бгаючи в руках запаску. Діти принишкли коло печі, на низенькій лаві.
Медальйон на шиї Геральта тремтів. Сильно і невпинно. Тріпотів під сорочкою, наче спійманий птах.
— Цей меч, — озвалась жінка, наближаючись до печі, — треба було в сінях залишити. Не годиться це, зі зброєю за стіл сідати. Так тільки харцизники чинять. Ти харцизник?
— Добре знаєш, хто я, — відрізав. — А меч залишиться там, де він є. В якості перестороги.
— Щодо чого?
— Щодо того, що необдумані вчинки несуть за собою серйозні наслідки.
— Тут нема ніякого оружжя, тож…
— Годі, годі, — перебив різко. — Не треба цього маскараду, пані-господине. Селянська хата й обійстя — це цілий арсенал, і не один поліг від мотики, про ціпки та вила я взагалі мовчу. Чув про одного, якого забили макогоном від маснички. Можна покалічити будь-чим, якщо захочеш. Або мусиш. Якщо про це вже зайшла мова, то залиш у спокої той горщик з окропом. І відійди від печі.
— Навіть на думці нічого такого не мала, — швидко заторохтіла жінка, брешучи просто в очі. — А там не окріп, там борщ. Хотіла пригостити…
— Дякую. Але я не голодний. Тож, не чіпай горщика та відійди від печі. Сядь там, поряд із дітьми. І ґречно всі разом зачекаємо на господаря.
Сиділи в тиші, яка переривалась лишень дзижчанням мух. Медальйон тремтів.
— В печі казанок із капустою доходить, — порушила важку тишу молодиця. — Тре його дістати, перемішати, бо ж пригорить.
— Вона, — Геральт вказав на найменшу з дівчат, — най це зробить.
Дівчинка повільно підвелась, кліпаючи на нього очима з-під русявої гривки. Взяла рогач на довгому держакові, нахилилась над дверцятами печі. Й раптом кинулась на Геральта, наче кішка. Замірилась ріжками рогача приштрикнути шию відьмака до стіни, але ухилився, вихопив держак, відкинув її на долівку. Почала змінюватись ще до того, як упала.
Молодиця й решта дітей вже встигли змінити подобу. На відьмака галопом летіли троє вовків, одна вовчиця та двоє вовченят, з налитими кров'ю очима та вишкіреними іклами. На ходу розділились, суто по-вовчи, атакуючи з усіх боків. Зірвався з місця, пхнув лаву просто на вовчицю, вовченят відкинув ударами кулака в рукавицях, всіяних срібними заклепками. Заскавучали, припали до землі, шкірячи ікла. Вовчиця дико завила, кинулась знов.
— Ні! Едвіна! Ні!
Повалилась на нього, притискаючи до стіни. Але вже в людській подобі. Обернених знов дівчаток мов вітром здуло, причаїлись біля печі. Молодиця залишилась, стояла навколішки у його ніг, дивлячись присоромленим поглядом. Не знав, чи вона соромилась того, що напала, чи того, що напад провалився.
— Едвіна! Як же так? — зарепетував, взявшись під боки, високий бородатий чоловік. — Ти чого це?
— Це відьмак! — фиркнула молодиця, досі стоячи навколішки. — Харцизник із мечем! Прийшов по тебе! Вбивця! Кров'ю тхне!
— Мовчи, жінко. Я його знаю. Пробачте, пане Геральте. З Вами все в порядку?
Пробачте. Не знала… Думала, якщо відьмак…
Осікся, глянув збентежено. Молодиця і дівчата з'юрмились біля печі. Геральт міг би заприсягтись, що чує тихе гарчання.
— Все в порядку, — сказав. — Я не тримаю зла. Але ти з'явився дуже вчасно. В самий час.
— Знаю, — бородань помітно сіпнувся. — Знаю, пане Геральте. Сідайте, сідайте за стіл… Едвіна! Неси пиво!
— Ні. Вийдемо надвір, Дуссарт. На пару слів.
Посеред подвір'я сидів сірий кіт, який, побачивши відьмака, миттю шмигонув убік, розчинившись у бур'янах.
— Не хочу нервувати твою дружину та лякати дітей, — сказав Геральт. — Тим більше, у мене до тебе справа, про яку хотів би поговорити віч-на-віч. Мова йде, як би сказати, про певну послугу.
— Що тільки забажаєте, — випростався бородань. — Тілько скажіть. Сповню кожне Ваше бажання, якщо тільки це буде мені по силах. Я в боргу перед Вами, у великому боргу. Дякуючи Вам, живий по землі ходжу. Адже Ви мене тоді пощадили. Вам завдячую…
— Не мені. Собі. Тому, що навіть у вовчій шкурі ти залишився людиною й ніколи нікому не завдав кривди.
— Не завдав, це чиста правда. І що мені з того було? Сусіди, запідозривши, одразу ж мені на хвіст відьмака посадили. Хоч бідахи, самі складали грош до гроша, аби Вас винайняти проти мене.
— Розмірковував над тим, — зізнався Геральт, — аби повернути їм гроші. Але це могло би викликати підозри. Дав їм слово відьмака, що зняв із тебе вовкулацьке закляття і повністю вилікував від лікантропії, що тепер ти звичайнісінька людина. Така послуга мусить коштувати грошей. Якщо люди за щось платять, то вірять у те, за що сплачено, це стає справжнім та непорушним. І чим дорожче заплатили, тим більше віри.