Констебль стиснув зуби, швидким жестом вказавши на перев'язане стегно.
— Наказав своїм, аби залишили мене і наздогнали тих. Не послухали, лайдаки. В результаті що — втекли. А що я? Що з того, що врятували? Якщо мені тепер ногу відріжуть? Краще б я там, курва, здох, але поки ще не спустив дух, побачив би, як вони теліпаються у зашморзі, хвицаючи ногами. Не послухались наказу, телепні. Тепер сидять он, червоніють.
Підлеглі констебля, всі як один із кам'яними обличчями, окупували лаву попід стіною. Компанію їм складала зморщена бабунька, яка аж ніяк не пасувала до їхньої компанії, і яка мала на голові вінок, який аж ніяк не пасував до її сивини.
— Можемо починати, — оголосив тип у чорному каптані. — Пацієнта на стіл, прив'язати міцно ременями. Най сторонні особи покинуть приміщення.
— Най залишаться, — буркнув Торквіл. — Най знатиму, що вони дивляться. Мені буде соромно кричати.
— Хвилинку. — Геральт випростався. — Хто сказав, що ампутація необхідна?
— Я так сказав. — Чорний тип також випростався, але для того, щоб дивитись Геральтові в очі, мусив все одно високо задирати голову. — Я — месер Люппі, лейб-медик бейліфа з Горс Велена, присланий сюди спеціально. Обстеження вказало на те, що рана заражена. Ногу треба відтяти, іншого виходу не існує.
— Скільки береш за свої послуги?
— Двадцять корон.
— Тут тридцять. — Геральт витягнув з мішечка три монети по десять корон. — Збирай приладдя, пакуй речі та повертайся до бейліфа. Якщо питатиме, скажеш, що пацієнт пішов на поправку.
— Але… Мушу опротестувати…
— Пакуйся та повертайся. Яке з цих слів тобі незрозуміле? А ти, бабко, ходи-но сюди. Зніми пов'язку.
— Він, — бабця вказала на лейб-медика, — заборонив мені наближатись до пораненого. Ніби, я знахарка і відьма. Загрожував, що донесе на мене.
— На нього не зважай. Він вже йде.
Бабка, в якій Геральт одразу розпізнав травницю, послухалась. Обережно зняла пов'язку, не звертаючи уваги на Торквіла, який крутив головою, сичав і стогнав.
— Геральт… — простогнав. — Що ти вигадав? Медик сказав, що порятунку немає… Краще втратити ногу, ніж життя.
— Дурня. Зовсім не краще. А тепер заткнись.
Рана виглядала паскудно. Але Геральтові доводилось бачити набагато гірші.
Витягнув з мішка скриньку з еліксирами. Месер Люппі, який вже спакував речі, придивлявся і похитував головою.
— Декокти не допоможуть, — відповів. — псевдомагія не допоможе, так само як не допоможуть і знахарські фокуси. Шарлатанство й тільки. Як медик, мушу опротестувати…
Геральт розвернувся, глянув. Медик вийшов. Хутко. Спіткнувся на порозі.
— Ви четверо, до мене. — Відьмак відкоркував флакончик. — Тримайте його. Стисни зуби, Франс.
Еліксир, вилитий на рану, одразу сильно запінився. Констебль розпачливо зойкнув. Геральт трохи зачекав, відтак вилив другий еліксир. Цей також сильно запінився, а на додачу сичав і димів. Торквіл закричав, замотав головою, весь напружився, закотив очі та втратив свідомість.
Бабуся дістала з вузлика горщик, взяла звідти жменю зеленої жижі, густим шаром наложила її на клапоть складеного полотна, прикрила рану.
— Живокіст, — вгадав Геральт. — Компрес із живокосту, арніки та календули. Добре, бабуню, дуже добре. Стався би в нагоді також і звіробій, кора дуба…
— Ти глянь на нього, — перебила бабця, не відводячи погляду від ноги констебля. — Він мене буде травництву вчити. Я, синку, лікувала травами ще тоді, коли ти пішки під стіл ходив. А ви, шелепи, посуньтесь, бо мені світло затуляєте. І тхне від вас невимовно. Тре міняти онучі, міняти. Хоч вряди-годи. Геть із хати, кому кажу?
— Ногу треба буде зафіксувати. Обкласти довгими лубками…
— Не повчай мене, кажу тобі. І сам давай надвір вимітайся. Чому ти ще тут стоїш? Чого чекаєш? Подяки, що так великодушно свої магічні відьмацькі ліки пожертвував? На обіцянку, що він тобі цього довіку не забуде?
— Хочу його про щось спитати.
— Геральте, заприсягнись, — раптом озвався Франс Торквіл, — що їх впіймаєш. Що не подаруєш їм…
— Дам йому щось для сну та від пропасниці, бо марить. А ти, відьмаче, вийди. Зачекай біля хати.
Довго чекати не довелось. Бабця вийшла, поправила сукню, вмостила на своє місце вінок, що встиг перекоситись. Всілась поряд на призьбі. Потерла ступнею об ступню. Вони в неї були надзвичайно маленькі.
— Спить, — повідомила. — І, либонь, житиме, якщо нічого дурного не станеться, тьху, тьху. Кістка зростеться. Врятував йому ногу своїми відьмацькими чарами. На все життя залишиться кульгавим і на коня, так собі гадаю, вже ніколи не сяде, але дві ноги — все ж не одна, хе-хе.
Полізла за пазуху, під вишитий сердак, через що від неї ще більше запашіло травами. Витягла дерев'яну шкатулку, відкрила її. Якусь мить вагалась, відтак підсунула Геральтові.
— Нюхнеш?
— Ні, дякую. Не вживаю фісштех.
— А я… — Травниця втягла носом наркотик, спочатку однією, потію другою ніздрею. — А я залюбки, час від часу. До біса добре впливає. На ясність розуму. На довголіття. І на вроду. Глянь-но на мене.
Глянув.
— За відьмацькі ліки для Франса, — бабця почухала око, що засльозилось, шмигонула носом, — дякую тобі, не забуду. Знаю, що ревно тих ваших декоктів пильнуєте. А ти їх так просто віддав, не вагаючись. Хоч через це для тебе самого їх може забракнути, якщо потребуватимеш. Не страшно?
— Страшно.
Повернулась в профіль. Дійсно, колись мусила бути вродливою жінкою. Але це було в біса давно.
— А тепер, — повернулась, — питай. Про що хотів спитати Франса?
— Неважливо. Він спить, а мені час у дорогу.
— Питай.
— Гора Кремора.
— Одразу б так. Що хочеш знати про цю гору?
* * *
Хата стояла далеченько від села, аж під самою стіною бору, ліс починався одразу за огорожею саду, що ряснів деревами, віти яких вигинались під вагою яблук. Решта включала в себе всі елементи класичної сільської садиби: стодола, сарай, курник, кілька вуликів, город, купа навозу. З лимаря підіймалась вгору смужка світлого духмяного диму.
Першими його появу помітили цесарки, які ошивались попід тином, сповістивши про його прихід пекельним ґелґотінням на всю околицю. Трійко дітлахів, що сновигали на подвір'ї, помчали в бік хати. На порозі з'явилась жінка. Висока, світловолоса, в запасці поверх полотняної сорочки. Під'їхав ближче, спішився.