Якось я спитав одну людину, чим пояснити ці битви, цю жорстоку війну між партером та автором на першій виставі навіть тих п'єс, які надалі матимуть успіх у глядача. "Хіба ви не знаєте, — відповів він, — що Софокл та старий Діоніс померли від радості, коли їх нагородили за вірші у театрі. Ми дуже любимо наших авторів, і не можемо дозволити, щоб радісне хвилювання виявилося для них занадто сильним та відібрало їх у нас. Ось чому, бажаючи вберегти їх, ми докладаємо всіх зусиль, щоб їх торжество ніколи не було повним і щоб вони не могли померти від щастя".
Якими б не були причини такої суворості, плід мого дозвілля, юний невинний цирульник, якого так презирливо зустріли у перший день, але який за кілька днів після цього був далекий від думки скористатися своїм торжеством та помститися критикам, приклав тільки ще більше зусиль, щоб обеззброїти їх веселістю своєї вдачі.
Це, шановний пане, випадок винятковий і разючий в наш час дріб'язкових чвар, коли прораховано все, аж до сміху, коли щонайменша різниця у думках викликає одвічну ненависть, коли будь-який жарт перетворюється на війну, коли лайка, даючи відсіч лайці, сама отримує у відповідь лайку, негайно посилає у відповідь іншу, що затьмарює попередню, і породжує нову, а та, в свою чергу, плодить ще й ще і, таким чином, образи множаться нескінченно, викликаючи у найбільш уїдливого читача спочатку сміх, потім пересичення, згодом — відразу і врешті-решт обурення.
Що ж до мене, шановний пане, то, якщо це правда, що всі люди — брати (а це непогана думка!), я хотів би умовити наших братів-літераторів примиритися на тому, що до зарозумілого та різкого тону у суперечках удаватимуться лише наші брати-пасквілянти, які вправно вміють не залишатись у боргу, а до лайки — наші брати-сутяги, які втім теж справно вміють платити за рахунками.
Більше за все мені хотілося б умовити наших братів-журналістів відмовитися від того повчального тону, яким вони критикують аполлонових синів, викликаючи сміх у дурості всупереч розуму.
Розгорніть газету. Чи не здається вам, що ви бачите перед собою суворого вихователя, який замахується лінійкою або ж різкою на неуважних школярів і поводиться з ними наче з рабами за щонайменше ухилення від своїх обов'язків? До речі, про обов'язки, брати мої: література — це відпочинок від обов'язків, це приємне проведення часу.
Принаймні не сподівайтесь підкорити мій розум у цих іграх своїм вказівкам: він невиправний, і тільки-но обов'язковий урок закінчується, як він стає вкрай легковажним і пустотливим, та може тільки гратися.
Наче воланчик, який відскакує від ракетки, він злітає і знов опускається, тішачи мій погляд, злітає у повітря, перекидається, та врешті-решт повертається назад. Якщо якийсь спритний гравець виявить бажання взяти участь у грі і захоче перекидатися зі мною легким воланом моїх думок, я завжди щиро радію цьому; якщо він відбиває витончено та легко, я втягуюсь у гру, і починається захоплююча партія. Тоді ви можете бачити, як удари надсилаються, відбиваються, приймаються, повертаються, прискорюються, стають активнішими, ба, навіть, завзятішими, і вся гра ведеться з такою швидкістю і спритністю, яка здатна потішити глядача та надихнути акторів.
Саме такою, шановний пане, і має бути критика. Саме такою я завжди уявляв собі суперечку між вихованими людьми, які займаються літературою.
А зараз подивімося, чи зберіг у своїй критиці той бу-йонський журналіст цей люб'язний, а головне щирий тон, який я щойно відстоював.
"Ця п'єса — не то фарс, не то фарш", — заявив він.
Поговоримо про суть цієї заяви, адже невдалі назви, які кухар-іноземець дає французьким стравам, анітрішки не змінюють їх смаку: вони стають гіршими тільки після того, як пройдуть через його руки. То ж, розберімося у буйон-ському фарші.
"У п'єсі відсутній план", — заявляє журналіст.
Мабуть, мій план надто простий і саме тому вислизає з-під проникливих очей цього молодого критичного дарування?
Закоханий старий збирається назавтра одружитись зі своєю вихованкою. її юний шанувальник виявляється спритнішим, випереджає його і того ж дня одружується з нею під самим носом опікуна, в його ж будинку. Ось основа мого твору: на ній можна було б з легкістю побудувати як трагедію, так і комедію, драму, оперу тощо. Хіба не на цьому будується "Скупий" Мольєра? Хіба не на цьому збудований "Великий Митридат"? Жанр п'єси, як і будь-якої дії взагалі, залежить не стільки від ситуації, скільки від характерів, які надають їм руху.
Власне, я збирався зробити з цього плану лише смішну, легку п'єсу, щось на кшталт imbroglio. Моєю уявою володіла аж ніяк не серйозна п'єса, а весела комедія, бо за персонажа, що веде інтригу, мені знадобився не похмурий лиходій, а безтурботна людина, яка сміється і над успіхом і над провалом своїх починань. І тільки завдяки тому, що опікун в мене не такий дурний, як всі ті, кого зазвичай обдурюють на сцені, у п'єсі з'явилося багато рухів, а головне, довелося зробити більш яскравими інших дійових осіб.
Якби я замість того, щоб залишитись у межах комедійної простоти, забажав ускладнити, розвинути та роздути мій план на трагічний чи драматичний лад, то невже я упустив би можливості, які містить у собі той самий випадок, із якого я взяв для сцени все найменш видовищне?
Дійсно, тепер вже ні для кого не є таємницею, що в ту історичну мить, коли п'єса весело закінчується, суперечка між лікарем та Фігаро через сто екю починає набирати серйозних обертів уже, так би мовити, за опущеною завісою. Лайка перетворюється на бійку. Фігаро кидається на лікаря з кулаками, а лікар, відбиваючись, зриває з цирульника сітку, і всі, на превеликий подив, бачать, що на його бритій голові випалений шпатель. Прошу, шановний пане, слухайте мене уважно.
Побачивши це, лікар, хоч як би сильно він був побитий, захоплено вигукує: "Сину мій! Боже, синку! Мій милий сину!" Втім, Фігаро не чує цих слів. Він з подвійною силою б'є свого рідного батька. Це й насправді був він.
Фігаро, вся родина якого у давноминулі часи складалася лише з матері, є позашлюбним сином Бартоло. Лікар у молодості прижив цю дитину з якоюсь служницею; служниця через наслідки свого легкодумства втратила місце, і опинилась у вкрай скрутному становищі.