Один з них, який з дозволу та схвалення влаштувався у Буйоні, вже зробив мені енциклопедичну честь, запевнивши своїх передплатників, що в моїй п'єсі нема ні плану, ні єдності, ні характерів, що вона анітрішечки не цікава і не кумедна.
Інший, ще більш простодушний, який втім немає ні дозволу, ні схвалення, немає навіть енциклопедії, просто переказує мою п'єсу власними словами та додає до лаврового вінка своєї критики наступну втішну похвалу моїй особі: "Репутація пана Бомарше сильно похитнулася. Порядні люди нарешті зрозуміли, що якщо в нього повисмикувати павине пір'я, то під ним залишиться огидний чорний ворон, нахабний та настирливий, як і всі ворони". Оскільки я дійсно мав нахабність написати комедію "Севільський цирульник", то, щоб повністю виправдати визначення, яке мені дали, я буду настільки настирливим, що дуже попрошу вас, шановний пане, судити мене самостійно, незалежно, не звертаючи уваги на критиків колишніх, теперішніх та майбутніх: ви ж знаєте, що газетярам часто-густо за штатом належить ворогувати з літераторами; я буду настільки настирливим, що відверто заявлю вам: якщо ви узялись за мою справу, то, хочете того чи ні, ви неодмінно маєте бути моїм суддею, бо ви — мій читач.
Ви добре розумієте, шановний пане, що якби ви, щоб не утруднювати себе, або щоб довести мені, що я невірно розмірковую, навідріз відмовилися мене прочитати, ви самі припустились би логічної помилки, негідної такої освіченої особи, як ви: не будучи моїм читачем, ви вже не могли б бути тією особою, до якої звернена моя скарга.
Дійсно, якби, незважаючи на те, що я певною мірою примусив вас, ви під час читання вирішили закинути мою книгу, це б, шановний пане, було рівносильне тому, що під час будь-якого іншого судового розгляду смерть винесла б вас із залу засідань, або будь-який інший нещасний випадок вивів би вас із складу суддів. Ви можете запобігти суду наді мною тільки перетворившись на ніщо, ставши негативною величиною, переставши існувати для мене як читач.
Та й що вам за шкода від того, що я ставлю вас над собою?
Після щастя командувати людьми найвища честь — це судити їх, чи не так, шановний пане?
Отже, ми з вами умовились. Я не визнаю інших суддів, окрім вас, не відкидаючи і шановних глядачів, які судять лише у першій інстанції, а потім часто-густо переконуються, що їх вирок був скасований вашим судом.
Спочатку моя справа слухалася за їх присутності у театрі, і ці панове багато сміялися, так, що я почав уже вірити в те, що виграв процес. Аж ні: журналіст, що оселився у Буйоні, стверджує, що сміялись саме наді мною, але це, шановний пане, якщо висловлюватись мовою суддів, лише огидна прокурорська кляуза. Я мав на меті побавити глядачів, і якщо вони тішилися від душі, то я вважаю, що досяг її. І не має жодного значення, сміялися вони над п'єсою чи наді мною. Ось чому я продовжую вважати, що виграв процес.
Цей же журналіст стверджує, чи принаймні натякає, що у бажанні заручитися підтримкою деяких глядачів, я влаштовував для них читання у приватних будинках і цією особливою пошаною заздалегідь підкуповував їх. Але і це, шановний пане, є лише наклепом німецького журналіста. Цілком очевидно, що в мене було лише одне завдання: ознайомити їх з п'єсою. Я влаштовував щось на зразок нарад з приводу цієї справи. Якщо мої радники, висловивши свою думку, пізніше стали моїми суддями, то, як ви розумієте, шановний пане, я тут ні до чого: якщо вони відчували, що не байдужі до мого цирульника-андалузьця, вони б із делікатності мали ухилитися від цього.
Ах, якби вони продовжували залишатись хоча б трошки небайдужими до цього юного чужоземця! Тоді нам було б з ним легше винести тимчасову негоду. Але такі вже люди: ви користуєтеся успіхом — вас приймають з розпростертими обіймами, від вас не відходять, вами пишаються. Але бійтесь оступитися. Пам'ятайте, друзі мої: щонайменша невдача — і друзів у вас вже нема.
Саме це трапилося з нами наступного дня після того найнещасливішого вечора. Треба було бачити, як легкодухі друзі цирульника, побачивши мене, намагалися змішатися з юрбою, відверталися або ж тікали. Жінки, завжди такі сміливі, коли воно когось заохочують, тут натягували свої капюшони та зніяковіло опускали очі. Чоловіки поспішали відвідати один одного, покаятися у тому, що схвалювали мою п'єсу, і пояснити моєю клятою манерою читання те оманне задоволення, якого вони зазнавали. Це було тотальне відступництво, справжнє нещастя.
Одні, Бог їм судця, тільки-но помітивши, що я з'явився справа, відразу повертали свої лорнети наліво та вдавали, що не бачать мене. Інші, більш сміливі, переконавшись, що ніхто не дивиться на них, тягнули мене у кут і говорили:
— Як же це вам вдалося так нас обдурити? Адже, відверто кажучи, люб'язний друже, ваша п'єса це щось у найвищій мірі вульгарне.
— На жаль, панове, я дійсно читав цю вульгарність так само вульгарно, як і написав її, але якщо ви настільки ласкаві, що розмовляєте зі мною після провалу, хочу вам ось що порадити: аби і другий ваш вирок не був зганьблений, не допускайте нової постановки моєї п'єси на сцені. А що, як її зіграють так, як я її читав? А що, як ви знов дасте себе обдурити і розгніваєтеся на мене, бо остаточно заплутаєтеся в тому, коли мали рацію, а коли помилялися.
Мені не повірили. П'єсу мою знов зіграли, і цього разу я виявився пророком у своїй вітчизні. Бідолашний Фігаро, якого побили заздрісники як трутня і якого майже поховали у п'ятницю, вчинив не так, як Кандід: зібравши всю свою хоробрість, мій герой піднявся у неділю, і ні суворий піст, ні втома після сімнадцяти публічних виступів не відобразилися на його життєвій силі. Але хто зна, як довго ще це триватиме? Я не поручуся, що через п'ять-шість століть про нього ще пам'ятатимуть, — настільки наша нація непостійна та легковажна!
Драматичні твори, шановний пане, наче діти: вони були зачаті у мить насолоди, виношені та народженні у муках і рідко живуть достатньо часу, щоб встигнути віддячити батькам за їх турботу, — від них більше горя, аніж радості. Простежте за їх долею: тільки-но вони побачать світ, як їх негайно піддають цензурі під приводом виведення пухлини — через це багато з них залишилися недорозвиненими. Замість того, щоб обережно гратися з ними, жорстокий партер штовхає їх і валить з ніг. Дуже часто актор, гойдаючи колиску, калічить їх. Варто вам на мить втратити їх з виду, як — о, який жах! — роздерті, знівечені, покреслені виправленнями, вкриті зауваженнями, вони вже Бог зна, куди заблукали. Якщо ж їм і вдасться, уникнувши всіх цих нещасть, на коротку мить блиснути у всій своїй красі, то їх все ж таки спіткає найбільше нещастя: їх вбиває забуття. Вони вмирають та знов, занурившись у небуття, назавжди губляться у безлічі книг.