"Що за чортівнеччя? — подумав, стоячи над шипшинами Жбур. — Виходить, що ми з негритянками тягнем до них, а вони зі своїми голубими панєнками тягнуть до нас? Ніби на обмін! Глянув би хтось ізбоку, то й не повірив би!"
— Виводьмося! Вилізаймо! Це скачуть хлопці князя Острозького, дідько би їх побрав! Лише від кого вони дають дропу? Хто за ними женеться? Орда? Поляки? Поскачемо їм назустріч, а там спитаємо, бо, може, з ними трапилось щось таке, що й нам треба знати! — крикнув Петро своїм сіромахам і сплигнув з Куріпочки на кам'яну галявину.
Подряпані та обдерті, а через те жалюгідні на вид і кляті на погляд, знову ж таки разом з кіньми на животах, Жбурові козаки ледве виповзли із того шипшинового гайка-живодерні. Замість штанів і сорочок на дністровському вітрі на них залопотіло лахміття, а Яків Шийка обдерся так, що від нього зосталися лише чоботи, шабля, чалма і шия. Стуляючи на собі хоч як-небудь лахміття докупи, Жбурові козаки на своїй без'язикій мові жалілися один одному, що в отакій одежі їм нікуди тепер ні виїхати, ні піти.
— З одежею розберемось, як повернемось, у таборі! А зараз гайда назустріч князевим воякам, бо щось тут не так! — І Петро приострожив Куріпочку. Його лахмітники, не витягаючи з піхов шабель, потупотіли за ним.
Для надвірного війська, для Павла Свічечки і Тимоша раптова поява невідомої спереду них кінноти захолодила подих. Князеві хлопці притишили коней, потягнули з-за спин рушниці, тоді як монашки, а з ними і Наливайкова Галя, ще не оговтавшись від татар, з чорними на шиях прутами, завовтузились у сідлах і затіпались. Свічеччине вояцтво заметушилося, бо стріляти з рушниці, коли перед1 тобою в сідлі стриба голова монашки, — то справа непевна та й небезпечна.
— Дівчат — додолу! — і Тиміш зірвав Галю з сідла. Монашки позлітали із коней. Оббігаючи їх, розвіваючи
полами кунтушів, дівчата побігли назад, до ближнього яру, аби в ньому сховатися й рятуватись. По слизькій, наче лід, ковилі, між малиновими будяками, вони заковзали, заспоти-кались, не втримувались на ногах, падали і котилися в яр, де саме в ту мить, припадаючи малахаями до бахматів, тікала з Дністра від Жолкевського орда Газі-Гірея.
Татари повитріщували заслонені потом очі: в голубих кунтушах з неба на них посипалися босі дівчата! І хоч татари і знали, що неподалік заліг табором Наливайко і що будь-якої хвилини він може влупити по них з гармат, та від такої удачі вони відмовитись не могли. І знову з шипучим свистом над монашками закружляли аркани.
А до Свічечки й Тимоша вже доскакував Жбур:
— А ми думали, що ви орда або ляхи! Здрастуйте!
—Те саме ми подумали і про вас! — продмухував вуса Тиміш.
— Де князь? — визвірився на Жбура Свічечка.
— У нас. Гостює. Живий. У шубі, — стримано відповів Свічечці Жбур і відкинув на плечі голову. — А де ж ваші ті, що гецали з вами в сідлах? Вони що, коли ви у мандрах, за вухами вам чухають, аби не свербіло?
Князів сотник нічого Жбуру не відповів, лише зі злості відвернув губи й плюнув коневі на хвіст. Та ніби у відповідь на запитання Петра з яруги у цю хвилину різануло жіночим криком. Свічечку, Тимоша і все надвірне князеве військо той крик ударив у груди. Коні під ними поприсідали. З яру ви-димів вихорець і, мов підрубаний, закрутився у будяках і під будяком упав. Тиміш глянув на Свічечку, а той ввігнав око у Жбу-ра й прошепотів:
— Татари...
— Де? — перегнувся до Свічечки Жбур і крикнув іще раз: — Де!
Та князів сотник уже розвернув на задніх копитах коня і з Тимошем та зі своєю сотнею потупотів до яру. За ними, висмикуючи з-під лахміття шаблі, гойднулися і козаки Жбура.
Та було пізно. Ханські нукери з яру вже вирвались. На простелених до обрію конях, даленіючи оберненими до козаків обличчями, жовтим воском вони вже плавилися в степу. Спереду в сідлах у них з волосяними арканами на посинілих шиях лежали непритомні монашки... Все даленіло і затихало, лише по глині в яру стелився ще їхній здушений крик.
— Жени сюди шарабани! — крикнув Шийці Петро, бо на узгір'ї під розлапистими будяками коцюрбилось душ, може, з двадцятеро не помічених нукерами дівчат. Серед них з вимитої дощами баюри дивилась на Жбура Наливай-кова Галя...
Коли козаки повідносили монашок до підрипілих шарабанів і негритянки обмили їх, поперев'язували й поцілували, Петро Жбур ще неприкаянно нипав над яром і припаленим поглядом нишпорив під будяками... Його окликнула від шарабана Галя. Він підійшов до неї і втупився в її чорний на шиї пруг від аркана.
— Арабська принцеса, ще як ми вибігли з монастиря, до Дністра не добігла, бо вона поранила ногу і зосталася в пущі.
— На дубі? — вихопилося в Петра.
— На якому дубі? — спитала Галя.
Та Жбур, більш не кажучи й слова, вже нагнув по-бича-чому голову й, притримуючи на поясі шаблі, побіг до Куріпочки, кинув по дорозі Якову Шийці: "Дивися, щоб усе було справно!", вилетів у сідло та погнав униз до Дністра, де з того берега темними хащами холодно та грізно на нього дивилася пуща.
Тиміш провів Жбура поглядом, провів за провалля шарабани, валку й князеве військо і повернувся назад, на чати.
З куренів і з-під возів, важко кліпаючи зі сну, Наливайко-ве військо вилазило на світ. Недоспані, а через те насурмо-нені, нетяги ще позіхали, ще зводило їм і заклинювало від позіхань щелепи. Вони вправляли їх один одному кулаками, присміювались, та позіхали знову. Мляво струшуючи із себе бадилини, стружки і потеруху, голота ніяк не могла дотями-ти: і якій це нечистій силі спало на думку їх будити? Гармати не били, в таборі було тихо, ніхто на табір не ліз, хрумали вівсом у рептухах купані-перекупані у Дністрі коні. Перед гетьмановим наметом євнух і князь Острозький грали на лаві в нарди, а біля них умочав у синю пляшечку гусяче перо і щось писав Наливайко. Кашовари з китайцями згиналися над простеленими на молочаї полотнами, розставляли на них миски і ложки та підживлювали під казанами вогонь, щоб зварена для війська гречана каша не задубіла геть. В окремих чавунчиках Оливка, Шостак і Конашевич з поташі, сірки та прогноєної землі варили селітру, випаровували її, щоб на стінках у казанках залишився порох. На скинутих з коней сідлах вони й сушили його. Під церквою на ослінчику Дем'ян Наливайко шив на коліні полковникові Шаулі шапку, а той, зіпершись на ратище, стояв і дивився, як Дем'ян йому шапку шиє. Полонені татари доїли лошиць. За спинами доярів, чекаючи зоставленого для них молока, тоненько іржали лошатка.