У табір, з його північного боку, один поза одним в'їжджали два шарабани. За ними в'ючилась валка і з Шийкою на чолі тягнулися козаки Жбурової сотні. Князева сотня до табору не зайшла, а зупинилася поблизу на горбі за возами.
На даху переднього шарабана, вже їдучи понад військом, стояли і грали на скрипках негритянки. Грали вони на честь свого повернення до козаків, і їхні білі, в будяковім пуху, повільні сльози стікали зі щік по смичках, так що негритянки грали наче сльозами, їм було себе жаль, і через те їхня мелодія потягла козаків за душу, і козаки, вже відійшовши від сну, лише змахували руками.
— Так ось хто нас побудив — наші дівчата скрипками! Ну ж і ведуть, ну ж і виводять! А нехай тобі! А нехай...
На даху другого шарабана під солодкі плачі немовкнучих струн чорно-вишневими ногами, руками і спинами тягучо звивалося четверо танцівниць. Наливайківці, мов на налигачах, похитуючи вусами, попленталися за музикантками і танцівницями до майдану.
У Пу, побачивши на дахах рідних своїх по блуканнях артисток, зрадів, як маленький. Три його срібні на бороді волосини забриніли, як павутинки. Навіть євнух Назар і той не знав, що робити — чи сердитись, чи радіти?
Наливайко витер перо білим клаптиком, на якому стояла з чорнилом пляшечка, зачепив оком прибуле князеве військо, що стало за горбом, і склав удвоє дописаний аркуш паперу.
Яків Шийка обігнав шарабани й підскочив до гетьмана.
— Що трапилося? — спитав його Наливайко. — Чому повернулись? Де Петро Жбур?
— Орда проскочила нас! — Шийка сплигнув з Шийка, накинув на конов'язь повіддя і слідом за гетьманом впірнув у намет...
Довго в наметі вони не балакали, бо за хвилину все Нали-вайкове військо — полки і сотні, сотники і полковники, кашовари і гармаші, полонені татари, китайці, коні, верблюди, хмари і ховрашки, Дністер і кам'яна скіфська баба побачили, як із намету, розкинувши важкі руки, задихаючись, з відкритим ротом вискочив Наливайко. Він перескочив конов'язь і то чорніючи, то біліючи, то сіріючи на бігу, перемайнув майдан. Настрашені Наливайковим видом, запряжені в шарабан китайські коники зупинилися. Негритянки перестали грати й танцювати. Ошелешене військо таким свого гетьмана не бачило ще ніколи і тепер лише розкліпувало очима. "Галю, я тут!" — крикнув їхній змінений на лиці гетьман і закляк перед дверцятами шарабана. Та підвести до дверцят руку, аби їх відчинити, він вже не міг. У нього не стало сил. Він спробував підняти другу, але й із тією було те саме — руку схопила судома, й рука не підводилась. Єдине, що він сказав знову, то пересілим голосом: "Я, Галю, тут..."
Опівночі, коли зійшов місяць, Наливайко і його військо знялися з табора. Знімалися тихо, без рипіння й бряжчання, без розмов і зауважень. Над табором пахло дьогтем. Змащені колеса, чоботи й постоли перебивали дух самих навіть коней. Нагодовані полоненими татарами, наливайківські і їхні колишні бахмата терлися вівсяними губами об руки і плечі і, відчуваючи знову похід, покірно здихували. Татари ж не знали, що з ними буде. Вони молили Аллаха, щоб Наливайко забрав їх із собою. Просити його самого ні вони, ні їхній головний конопас Ахмад не зважувались. Бо, полонені, вони вже знали, що Наливайкові тепер не до них: з того боку Дністра за Наливайком невсипущо стежив Жолкевський. І лиш через те, що польський головнокомандувач був досі зв'язаний за Дністром ордою, він Наливайка не зачіпав. Тепер, коли Газі-Гірей під носом у потомленого до знемоги наливайків-ського війська проскочив з Дністра у степ й через Україну погнав на Очаків до себе в Крим, тепер Жолкевський дихнути козацькому гетьману, певне, не дасть. Від того, що орда протупотіла безкарно, Наливайко ходив як туча. Через те конопаси боялися до нього поткнутися, бо ще спересердя накаже зрубати голови. Врешті, все могло бути, як і те, що Наливайко забере їх із собою і вони будуть йому служити, — був би лише тусень хліба і коні. Та, на всяк випадок, татари прощалися зі своїми колишніми кіньми і обнімали їхні копита.
Тим часом перед церквою Дем'ян відправляв молебень. З лойовими і восковими в темних руках свічками, козаки молилися, і коли помолилися, в Коло став Наливайко.
— Панове! — сказав він. — Ми вирушаєм. Я маю намір повести вас туди, де ми постараємось із вами зазимувати і прохарчуватись. А там через зиму на весну побачимо, що нам робити... Та ще, панове, перш як сісти нам у сідла і на вози, є у мене до вас прохання. Волею Бога в табір до нас прибилась з монашками моя наречена. З нею ми заручилися ще в Гусятині, та не змогли повінчатися, бо саме в той час я з вами підняв шаблі. Тому я хочу обвінчатися з Галею тепер, перед нашим походом. Будьте мені за дружків.
— Згода, — не дали більше Наливайкові говорити білі при місяці козаки.—Згода, гетьмане. Будемо у вас з Галею за дружків...
Хтось із забудькуватих довбишів довбанув на радощах у литаври, та зразу ж, згадавши про наказ голосно не говорити, схаменувся, накрив шапкою звук, і шкіра на бубоні бубну-ла один лише раз і змовкла.
З Наливайкового намету в оточенні монашок і негритянок, у Наливайковому, з Наливайкового плеча, святковому, замість фати, білому кунтуші, з'явилася Галя. І хоч як вона ховала під комір чорний аркановий пруг, він все ж таки виглядав і обплітав її шию. Здавалося, що козаки дивилися не на Галю, а на те чорне під білим місяцем на Галиній шиї коло... В оточенні князя Острозького, сотників і своїх двох полковників до Галі підійшов Наливайко, й поміж рядами та купками козаків вони попрямували до церкви. Військо напіввитягнуло з піхов шаблі. На церкві, на золотому п'ятківському хресті вже виступила роса, і хрест світив крізь росу. Конашевич і Шийка відкинули запинало і пропустили заручених всередину.
Хитаючи притишеним басом пломінці свічок, Дем'ян благословив молодих. Галя, шукаючи в золотистій темені Севе-ринову руку, нахопилася ненароком на руків'я його шаблі і вже своєї руки від Наливайкової шаблі не віднімала.
Козаки чекали виходу гетьмана і його жінки. Ведучи розцяцькованого Месію, причовгав У Пу. Він поставив верблюда перед церквою і сам, як строкатий китайський півник, занімів з короною у руках під татарську молитву. Триста полонених татар-конопасів молилися на килимках під горбами й чекали своєї долі.