— Якове, — стривожився Жбур, — ти бачив?
— Я, Петре, думаю...
— Про твоє думовиння я вже знаю давно! — не витримав Жбур. — Ти мені розтолкуй, що б це могло означати: до нас від Тимоша прибіг вихорець! А де вихорець, там і Тиміш. Поруч вони завжди. І от вихорець прибіг, а Тимоша й не чути.
— Я, Петре, думаю...
— А скис би ти! — вилаявсь Жбур. — Ось уже скільки ми тягнемося горбами — не видно жодного чатового! Ні чатових, ні Тимоша! Не могли ж мурзаки чи поляки усіх їх переловити чи перебити? А коли й переловили та перебили, все одно бодай один з них, хто-небудь хоч рачки, та втік!
— Я, Петре, думаю... А такій людині, як я, для думання треба час...
Та Жбур вже Шийку не слухав. Його притягнула важка, підозрілива курява на небосхилі, звідки прибіг вихорець. По куряві Петро міг угадати, скільки і як задалеко від нього скаче далеких коней — сотня чи тисяча? Це, правда, залежало ще й від погоди, від пори року і від самої землі. Тепер же, наприкінці сухого, сліпучого серпня 1595 року, дивлячись на цей жовтий глиняний пил, Петро Жбур прикинув: на нього, його козаків і валку копитило до п'яти сотень вершників. Зважаючи на горби та яри і в ярах потічки, оте все скаковище мусило б докуріти до них за годину.
Жбур звівся у стременах й крикнув до шарабанів і валкових:
— Розвертайтеся! Ховайтесь у те он збоку від нас провалля! З'їзд туди є,—як минали, я його запримітив! Розвертайтесь мерщій, не мніться!
Двоє Жбурових сіромах, що замість китайців правили на шарабанах за кучерів-візників, спересердя вперіщили китайських коників батогами й круто забрали праворуч, до урвища. Колишніх принцесиних коненят занесло набік, вони ударились об передні колеса, шарабани поперехняблювалися, дверцята порозчинялися, і з шарабанів на будяки повивалювались негритянки. Витрушені під коней і під колеса, хапаючись за сколені, забиті коліна, майбутні монастирські послушниці тепер дали собі волю! Вони підняли на Петра смоляні свої кулачки й заволали:
— Слава, непогамовний, слава!
— Ну вибачте, вибачте! — розвернув Куріпочку Жбур. — Хто ж цього хотів? Ніхто цього не хотів! Так воно вийшло само! Може, вам дати води?
Шийка і козаки позлітали швиденько з сідел, поставали на коліна перед чорненькими лялями й заходилися з їхніх колін, литок і стегон висмикувати будякові кольки.
— Слава! — вигукували чорні лілеї й чи то від болю, чи від солодкої млості стогнали.
— А ви, шаламаї! Легенди! — свистів до візників у дірку від зуба Жбур. — Де наша вода? Дайте їм хоч напитися, бо вони зараз нам повідкручують голови!
Жбуровими візниками поперекривлювало, бо їхні верхові коні чухралися під діжками з солониною й смальцем, а вони, їхні господарі, мусили нидіти з китайськими віжками у руках та ще й підносити баботі воду!
— Годі вже, годі! Понагиналися перед ними, що, дивись, уже й не розігнетесь! — просвистів Шийці і козакам Жбур і для більшого постраху здибив над музикантками й танцівницями Куріпочку та витяг із піхов обидві шаблі. — Залазьте в свої хатки, бо вже он скачуть татари!
— Цур тобі пек! — засичали завтрашні ігуменині християнки й попнулися у дверцята своїх розгойданих шарабанів.
— Петре! Петре! З нами ж гармата! Ану ж поставимо її проти того, що перед нами курить, а самі розкинемося кіньми з боків! — Шийка витер чалмою шию, і його темно-сині очі сповнилися самоповагою. — Ну як, пане сотнику, твій Шийка надумав?
За цим разом Петро не витримав і спалахнув:
— Якове! Прошу тебе, молю і благаю — піди до Дністра і втопися! Втопися! Не домучуй своїми порадами мою все-терплячу душу!
— Так це ж, Петре, я іще не кажу! — поправляв себе Шийка. — Я лише вголос починаю роздумувати. Мислі мої починають лише розгортатися!
— Іди, іди, Якове, утопись! Разом з мислями! У воду!
— Тобі не вгодиш! — образився Шийка. — Ніхто мене ніколи не слухає. — І за цим разом він погладив чалмою шию свого вороного Шийка.
— Досить. Цить, — вже по-серйозному насупився Жбур, не зводячи ока із степової куряви, що велетенським перекотиполем котилася прямо на них.
Заки валка і шарабани ховалися у провалля, Петро завів сотню в неподалекий шипшиновий гай і в нім зачаївся. Жбу-рові козаки перед тим, як залізти в гайок, на безквітну, кам'янисту галявинку, спочатку повкладали коней на животи на землю, з поводами в руках полягали самі і отак, повзучи з кіньми під страхітливим гаспидним віттям, що роздирало кігтями навіть каміння, повтягувались у захаращі. "А тепер, — думав Жбур, — перележимо у шипшині, а як доведеться, то з неї і нападемо..."
Стежити за курявою крізь чагарличчя виходило не з руки, й через те, як і під монастирським муром, Жбур виліз і став чобітьми на Куріпочку, на сідло, й вистромив із шитігинника очі. Курява ближчала та розбухала. Вже можна було розгледіти, як попід нею сіренькими горобчиками підтанцьовували нечутні коні. Та чиї — польські, Жолкевського, чи татарські, Газі-Гірея? Петро зважував так: від Наливайка він за чотири яри, і коли що, то Наливайко зможе йому підсобити. Та і гайок, що наче старий їжак, шпичачився з усіх боків, міг би прислужитися Петрові за фортецю. Сиво-зелене замшіле віття, всуціль переплетене між собою вітрами, загартоване завірю-хами, дощами і спеками, не змогла б розрубати ніяка шабля.
Не взяла б його й ніяка стріла чи куля. Випущену стрілу чи кулю неодмінно перепинив би той або той завбільшки з орлиний дзьоб, важкий шипшиновий кіготь. Петро помітив і те, що в цьому скарлюченому на камені страхопудді боялися мостити гнізда хто-хто, а навіть сороки. У дрімучому шипшиняку не жили й вовки, бо і вовкам було у нім страшно!
Куріпочка стояв під Петром, а Петро — на Куріпочці.
— Не дриґоти! Бач, розтремтівся й розхилитався! Ти ж то не човен! Постав ширше ноги, вприся і стій! Ще трохи отак побудь, і я з тебе сплигну. Ти думаєш, що мені на тобі чипіти мед? Мед, я тебе питаю? Коли воно все хапає та дряпа за руки і за обличчя, шпигає крізь штани і сорочку? — жалівся Куріпочці Жбур, як раптом у далекому вершникові впізнав Тимоша.
Він розпізнав його по вихорцю: старший чатовий скакав трохи попереду куряви, а збоку від нього над сухою, як кістка, землею, нісся розкуйовджений вихорець і показував Тимо-шеві до Жбура дорогу. Петро придивився: в сідлі, на колінах у чатового, закутана в кобеняк, із стрибаючою на грудях косою, трусилася жінка, а ззаду за нею і Тимошем в голубих кунтушах поспішало на запінених конях надвірне військо князя Острозького. Коли ж Петро придивився іще, то в очі йому впало, що князеві вояки скакали в самих натільних сорочках, а в їхніх голубих кунтушах спереду них у сідлах товклись блідолиці панєнки!