І всі вони, ці люди, і їхні хатки, і волики були Петрові знайомі, він уже їх бачив, і не один раз. "Та, — подумав Петро, — чому вони такі малесенькі і таке малесеньке у них все?.." А що було тяжче, ці людечка, — і жіночки і чоловічки, — як тільки побачили Петра, безгучно заволали до нього, заплакали, закричали, заговорили... Вони мерехтіли косами і ціпками, благали, падали перед ним на коліна, били йому чолом і плакали знову... І тут побачив Петро, що малесенькі села
за ними, і млинки, і церквички не просто стоять для втіхи, радості і життя, а димлять димами та горять вогнем...
Петро витер шапкою мокре обличчя й подумав: це тії люди, що вже померли. Хто помер смертю своєю, а кого порубали, вибили татари чи шляхта, і тепер їхні душі з'явилися тут перед ним у пущі і просять його за них заступитися чи збавити і покрити їх від того, що у них було і є... І тут поміж ними — Петро одубів! — він помітив і себе. Стояв при дубовому корінці так само малесенький, як і вони, з малесеньким, як і їхні коники, сірим Куріпочкою, і в мокрій сорочці, як щойно з Дністра, дивився сам на себе. Дивився і так само, як і вони, кричав, волав... Та й це ще не все! Збоку від нього, на такому ж ма-нюнькому конику зі своїм мізинним військом гарцював і розмахував шабелькою малесенький Наливайко. Він теж щось кричав і до мізинчиків, і до війська, підкидав вороненького чуба, аж поки і зник, розтанув з полками й Петром у тужавому місячному корінні... Лишилися ті, що в бриликах, сорочечках і свитках, з голубими, посрібленими зісподу вусами...
У пущі м'яко щось тенькнуло, і крізь протухлу глевкувату глибину на Петра дихнув протяг. Петро заловив його вусами і, схопившись за повід обома руками, перекинув через плече, ніби хотів завдати Куріпочку на плечі, і побіг на той протяг, подалі від цього лісового мання!..
Він уже не біг. Цвіркаючи з-за халяв брудною водою, Петро стрибав між дубами, щоб, бува, ненароком не наступити на когось із отих мізинчиків, та, головне, щоб більше не чути й не знати, про що вони благають і плачуть...
Протяг посилювався й гострішав, і ось назустріч в тумані загойдалась невеличка галявина. Петро вибіг на галявину і в трав'яному її низькому тумані засапано зупинився... У скронях бухкало і гуло, а серце гупотіло в сорочку так, що вона підіймалась на грудях та віддувалась.
Жбур обдивився: за галявиною починалася просіка. За просікою тьмяно білів монастирський мур. "Господи, порятуй мою душу!" — все іще оглядаючись на ггущу, Петро тричі перехрестився і сфіпнув головою, вговкався й, усе ще не випускаючи з рук сирицевого повода, дерев'яними очима оглянувся на Куріпочку й Хабіджу. Куріпочка стояв тут за ним,
на місці, а Хабіджі... Хабіджі в сідлі не було. "Як нема? А де? Що? Втекла? Зіскочила тихенько у пущі з сідла й подалася? Та куди вона могла не те що втекти, а й просто піти у своїх благеньких сандаликах?.." Петро запитливо витріщився на Куріпочку, а той встромився своїми очками у Петра: щось знову не те, не так?
Петро підійшов до сідла. Терте й перетерте його штаньми сідло біло вилискувало перед ним, ніби ніхто в нього ніколи й не вскакував. Сідло було як сідло: лука, стремена, підпруги. Позаду тороки. В тороках захована ложка, пістолі й келеп та складена, як і годиться, біла, про всяк випадок, на смерть, як, може, уб'ють, чиста сорочка... Петро трохи підняв сідло, ніби там могла сховатися Хабіджа, навіть нагнувся і зазирнув під Куріпочку, може, принцеса звалилася, як бігли, під нього і лежить під животом коня? Та й під стременами її не було. При білому місяці під животом коня стояв з похиленою темно-синьою головою лиш один лісовий дзвоник, і на його пелюстці набиралася в краплю схожа на срібнохолодне орлине око роса...
Тепер уже вилупився на Петра й Куріпочка: схрестивши нетямкуваті погляди, вони дивилися один на одного — Петро на свого коня, а кінь на свого господаря. Принцеси у сідлі не було, і проґавили її вони обидва...
З-за монастирського муру з непобіленої дзвіниці вороже бухнув дзвін, Петро здригнувся. В Куріпочки гойднулися грива і хвіст, а на копито з пелюстки лісового дзвоника звалилась та срібнохолодна, важка, як орлине око, росина. На дзвін, на його насурмонений, ніби натоптаний гуд, з пущі, з її глевкого темного мовчання жовтим дрімучим голосом завив вовк...
Петро миттю обернувся на те вовче виття і розв'язав тороки. Дістав з торок і почепив на пояс келепа і пістолі, витяг з піхов шаблі, прошепотів Куріпочці: "Стій тут!" — і, човгаючи чобітьми, рушив назад до пущі...
По мокрій важкій траві він добрів до перших дубів і зупинився. Зупинився, бо вже боявся самого виду цієї пущі і ноги далі не йшли. Вони перестали йти, наче хто повбивав їх колами крізь траву у землю. І хоч як Петро силився підняти — навіть руками! — одну свою ногу чи другу, вони стояли на місці!
Петро оглянувсь на Куріпочку. Куріпочка, видно, все зрозумів, бо підняв копито бігти йому на поміч. Та Петро заніс над шапкою шаблю і зупинив його. Зупинив, повернув голову до пущі і сторожкими очима вчепився в її зачаєну дубову темінь.
Тепер пуща була не та. Місяць поліз під неї, під землю, униз. Малинова на сході зоря як слід ще не розгорілася, і Петро неясно, як перед цим на Куріпочку, дивився на пущу. А пуща старою, мабуть, позаторішньою темінню порожньо дивилась на Жбура.
Він сів навпочіпки й поліз очима під сонні дуби: де ті люди-мізинчики і що вони роблять? Петро не те щоб сильно боявся їх, та все ж побувати у їхньому товаристві вдруге йому не хотілося... А мізинчики десь, напевно, поховалися, бо ні їх, ні їхніх свічечок, церковок і млинків він не бачив. Усі вони, очевидно, пішли разом із місяцем під землю і вже вешталися по своїх справах на тому світі... А може, їх і не було ніколи... "І взагалі, — подумав Петро, — все це мені примарилося або приснилося..."
Коли — цінь! — жалібно й тремко цокнуло з могильної пущі. Цінь! — тонко процідилось до нього ще раз, блідо й лякливо, ніби хто у темені шевцював і незумисне вколов собі пальця шилом. Цінь!..
Це була Хабіджа! Це був її голос! І так близько-близенько від Петра, що він до нього міг і докашляти... Петро кашлянув... Кашлянув голосніше й наставив вуха на відповідь. Слу-хав-слухав — відповіді не було. Пропажа більше не цінькала.