— Хабіджа, Хабіджа,—ламким, підмерзлим голосом покликав Жбур. — Цінькни іще разок! Май совість! І коли ти є, то вийди... Ти чуєш мене? Коли чуєш, то йди на мене, на мій голос... Не бійся! Не бійся, малесенька, тягни прямо сюди. Я ось тут, на галявині, і коник мій, та й тут, на галявині, видніше...
Замість принцеси з пущі знову подав голос вовк. Та цього разу він не завив, а ніби солодко позіхнув і облизався. Ніби чогось смачненького попоїв і вкладався тепер між корінчиками подрімати...
Після такого вовчого голосу Петро скочив на ноги, і вони вже самі одна за одною по чорно-мідній траві зачапали в пущу...
"Нічого-нічого, — підбадьорював себе Петро, — зайдемо трохи в дубину, подивимося-глянемо, аж там раптом принцесонька і є... Впала з коня, забилася, говорити не може... От ми її і знайдемо, та візьмемо на руки, та скажемо: як же це ти, малесенька та дурнесенька, так необачно сповзла з сідла, чи, може, тебе, дурепу, збило з сідла гіллякою?.. Йди, Петре, йди, пройди іще трохи, не бійся, у тебе ж ось і шаблі, і пістолі, і келеп... Лише, гляди, не перечепися за корінь та не впади, бо ще тобі сьогодні ґулі на лобі не вистачало..."
Не встиг Петро ступити як слід у пущу, як вона м'якою темною лапою взяла його за обличчя. Петро відсахнувся й дрібно закліпав віями. Темна ггутцина волохата лапа не відлягала, а ще ніби сильніше влипала йому в щоки. Та Петро пересилив себе і не подався навтьоки. Він лише, як і Куріпочка, пирхнув, бо знав, що це лише темінь і нічого йому її боятися, треба перестояти і до неї звикнути. Він так і зробив: перестояв, а затим обережно посунув далі. Темінь густішала і глевкіша-ла. Перемішана з кабанячим свіжим лайном, в обличчя дихала солодка дубова пріль. Петро вистромив поперед себе шаблі, нахилив, щоб не наїптрикнутися оком на сучок, голову і так, навпомацки, забрідав у темінь глибше й глибше, колупав її шаблями, як глей. Так він наосліп і просувався, правда, раз по раз оглядаючись на галявину, де, витягнувши шию, йому в спину дивився Куріпочка... "Поки буде видно галявину і коня, доти буду йти. А як зникнуть з очей, то тоді вже — ну його к чорту! — вернуся назад і зачекаю дня", — пошепки говорив Петро й колупався шаблями далі.
— Цінь-цінь-цінь! — раптом з усіх сторін, з усіх замурованих темінню хижих боків, і зверху, над головою, і знизу, прямо-таки з-під чобіт, — від несподіванки Петро аж підскочив! — зацінь-кало навколо нього.
Це був голос її, Хабіджі! Це його кликала Хабіджа! Але ж де вона, де, куди ж його йти іще?..
Та поміж усіх принцесиних кличів один був справжнішим, і пискав він майже перед Петровим носом. Петро помітив ще зразу: там, де темінь була собою чорніша, там у ній неодмінно стояв дуб. І тепер, звідки Петрові сочилося оте живе Хабіджине цінькання, темінь була чорніша за чорне, аж сиза. Він рушив туди: грізними важкими наростами перед ним набичачився дуб. Петро пішов на нього і вже було вперся у нарости гостряками шабель, як раптом затерп: невидимою крижаною рукою з його голови хтось потихеньку почав знімати і піднімати угору шапку... Петро — вмер... А шапка тим часом вже відривалася й покидала його разом зі своїм теплом... Розхитаний ще увечері чоботом пана Лсельського зуб захилитався на всі боки і з переляку чи хтозна від чого випав з рота і лунко вдарився об лезо шаблі... Та це ще було не все: Петро відчув, як разом із шапкою невідома чорна рука зняла, зграбастала з нього голову і він лишився по плечі у темені без голови... Голова пішла кудись разом із шапкою, і тепер Жбурові не було чим ні крикнути, ні дихнути. Щоправда, без голови плечам і ногам полегшало, та все ж таки як тепер бути без вусів?.. І чим, чиїми очима оглядатися на Куріпочку? А як нема голови, а з нею й очей, то чим же він, Петро, все-таки бачить, як зверху по дубовій яркуватій корі задумливо й ніби нехотя почало стікати малинове світло зорі?.. Ось воно облило й затопило дубову крону, пішло-попливло по тоншім верхнім гіллі, обійняло розбиту, обвуглену громом гілляку середню, а потім під нею іще одну, ще, дійшло до найнижчої, найгрубішої, з якої жовтим рогом прямо на Петра стирчав сук. На суку висіла смушева його шапка, а з-під неї, кліпаючи вишневими очима, виглядала і рідна горбоноса голова... Над шапкою, в розла-пистому, ще не охопленому світлом темному гіллі щось темно заворушилось, гойднулося, гойднуло собою й сук, і Петро незчувся, як його шапка разом з головою важко хляпнулась йому межи плечі і так й приросла, прикипіла до того місця, де була звечораі де мусила бути. Петро вкинув шаблі у піхви і обома руками відразу ж мацнув: де вуса? Холодні, облиті росою вуса заспокійливо обпекли пальці, що Петро аж присвиснув у нову від зуба у роті дірку... Тоді він спробував повернути головою — чи повертається? Голова трохи зарипіла на в'язах, але повернулася. Жбур навіть побачив галявину і коня. Галявина і Куріпочка тепер, правда, поменшали, бо Петро ж таки відчмакав від них у пущу вже глибоченько, та все ж таки він їх побачив: у тихій малиновій розлитій зорі їх було видно ясно. Навіть сірий Куріпочка стояв геть-чисто увесь малиновий, ніби щойно, проклятий, народився!..
— Цінь-цінь-цінь! — знову обсіяв Петра Хабіджин голос, і Жбурові вже здалося, ніби зацінькав він сам.
— Хабіджо, — терпко захрипів Петро, — якщо ти є, то де ти? У цю мить над його головою щось зашурхотіло, й з темного
дубового листя вистромилася і зависла у нього перед очима якась закарлючка. Світло зорі саме лизнуло гілку спідсподу і Петро вгледів: над ним із листя звисала золотава сандалія! Малинове проміння вже обтікало її з носика до п'ятки.
— Цінь! — цього разу вже певно подала голос із гілля над ним принцеса.
— Хабіджо, злазь, сплигуй, сходь! Не бійся! Не думай, що дикий кабан який під тобою чи вовк! Це я, Петро!
У листі заборсалося, засмикалося й безсило затихло. Тоді Петро зняв з пояса келепа, зачепив гачком гілку й обома руками став її нагинати й трусити з усіх сил.
— Цінь! — ще раз пискнула Хабіджа і випала з гілля... Добре, що Петро встиг підставити під неї руки...
Молодий літній туман обстеляв монастирський мур і доходив йому до половини. З муру, де чорніла гармата і темніла рясофора послушниці-вартової, чорними тріпотливими хрестиками шугали в туман ластівки. Далі, на кутах монастирської стіни, темними цятками вгадувались з рушницями ще двоє послушниць.