Встав на ноги й Петро. Кинув поглядом на коня, на арабку, оглянувся на Дністер, помітив прибиту до берега свою шапку, заточився, підійшов, нагнувся, підняв. Трьома пальцями заліз у шлик, витяг із шлика кисета, дістав з нього кресало, трута, набрав пучку тютюну. Трут і тютюн були мокрі. Тоді заховав назад і кресало, і трута, і пучку тютюну, стріпнув шапкою, вкинув у шлик кисета, нацупив шапку на голову і, чмакаючи чобітьми, підійшов до Хабіджі.
Куріпочка бачив, як Петро стріпнув шапкою, і від душі раз і вдруге стріпнувся й сам. Хабіджа у сідлі гойднулася, а Петро заплющив очі: бризки обсіяли йому лице. "Ну, тепер мені буде!" — подумав Куріпочка. Та Петро лиш обтерся рукавом і цього разу не сказав і слова.
Нарешті принцеса могла трошки роздивитися цього незнайомого, не зрозумілого їй вершника: що він від неї хоче і хто він сам? Чому й навіщо він вихопив її з карети? Чому закрив обличчя руками й так непорушно сидів у передку карети завжди веселий, розкішний, сміливий її повелитель — пан Ясельський? Чому він не звалив цього вершника з пістоля, адже цей вершник був сам-один?.. Тепер куди і кому вершник збирається її віддавати чи продавати? Чи, може, забере Хабіджу собі? Якщо собі, то навіщо було так гнатися через оцю воду, що вони мало не потопились?..
Хабіджу вже стільки разів продавали і перепродували, стільки разів вона переходила з рук у руки, стільки всіляких вельможних жовтих і білих пик слинили її тіло, що їй вже давно не хотілося не те що жити, а й дихати... Тепер цей костистий молодий вершник... Стомлений, мокрий, витіпаний водою, він ледь тримався біля коня перед нею... Та, помітила Хабіджа, сила і кров у нім іще басували, бо сорочка на його тілі вже зайнялася парою, і він стояв як у тумані.
— Що, малесенька, що? — ніби нічого й не сталося, легким голосом спитав Петро. — Перепливли? Не потопились? Отож-бо. Тепер поїдемо помаленьку далі. А як шаблі?
Він потягнувся на сідло до шабель. Хабіджа хотіла було їх Петрові подати, та вона не змогла підняти не те що обидві, а навіть одну.
— Цінь?
— Цінь-цінь! — усміхнувсь їй Петро. — Та не такі вони важкі, як намоклі. Важкенькі, бо довго були у воді. Намокло бідне залізо, — і Петро став підв'язувати шаблі до пояса. — А ти, горопахо, як?
Зчесані Куріпоччині коліна горіли. Петро наколупав у березі жменю річкового сірого глею, поплював на нього, розмісив й примастив ним коневі рани. Затим підняв його ногу, одну і другу, і так всі чотири по черзі, обдивився на копитах підкови, зняв з гриви прилиплу косму темного жабуриння, ще раз оглянувсь на Дністер, підняв повід і і потягнув Куріпочку в ліс.
Куріпочка форкнув, бо лісу він не любив і боявся. В його обрубані вуха з гілля дерев вічно натрушувалась якась гидота: стільки всіляких мертвих метеликів і комашні, що Куріпочка після того ходив ніби дохлий. Одного разу він став навіть недочувати, і його ввесь час нудило. Він майже перестав їсти і схуд, що Петро подумав — до нього причепилась якась болячка, і тоді через той ліс мало не продав його в Острозі циганам...
Петро натягнув повід. Куріпочка вгнув до копит голову і, похмуро обводячи поглядом спідлоба дуби, посунув за хазяїном. Чорне дубове гілля насувалося й на Хабіджу, і вона пригнулася до коневої шиї, схопилась за неї руками, і Куріпочці стало чути, як руки її тремтять...
Хабіджа виросла у пустелі, а Куріпочка — у степу. І там, і там, хоч як повертайся, — воля! Скачи куди схочеш, куди схочеш дивися, де схочеш стань чи лежи. А в лісі самі дерева, і треба обходити їх, і не те що пробігти, проскакати прямо, а й обминути їх не з ноги. А ще при вітрові, та й без вітру, здається, що ці дерева на тебе валяться, мовчки падають, і — хочеш не хочеш — увесь час ідеш поміж ними в тривозі, завжди в напрузі, аби яке з них тебе не скалічило чи не вбило.
Та й у цій ось дубовій пущі, мабуть, ніколи не бувало дня. І місяць світив тут суворіше і густіше. Пробиваючись крізь непорушні крони дубів, місячне проміння аж рипіло. Важкими мідними потоками воно повільно стікало по стовбурах на землю, де ніщо ніколи до пуття й не росло. А вже тут, на землі, по випнутому тісному дубовому корінню це затужавіле, в'язке проміння розтікалося куди як, німо спливало під ноги Петрові та його коню й мідно текло у Дністер...
Та оглядавсь на дуби не лише Куріпочка, а й Петро. Він крутив головою, бо йому здавалося, що за кожним стовбуром хтось мовчки стоїть, хтось причаївся і чорним вирлатим оком сторожко стежить за кожним його рухом. І стоїть той невідомий не сам, а чим грубіший та іігаріпий дуб — тим більше їх там, невідомих, по двоє й по троє. І всі як один не зводять з Петра ледь освітлених місяцем смоляних очей, бо все їм, примарам, важливо: і як Петро ходить, які в нього вуса і шапка, сорочка, чоботи і шаблі, який у Петра кінь, і що воно за таке темне опудало сидить-скорчилося у сідлі, і куди він, Петро, з конем та отим опудалом сунуть мовчки пущею вгору вночі?..
Петро помітив: по тому, як він іде, ті лісові примари перебігають, перемішуються за стовбурами й собі, їхні жовті та сині тіні збираються до гурту, і їх стає усе більше та більше, і через те вони його не так вже й побоюються. Ось вони почали між собою перешіптуватися, щось обговорювати, сперечатися і навіть тихенько сваритися. Петро навіть почув їхні голоси:
— Так це той чи не той?
— Той! Я ж кажу вам, що той...
— Ні, не той. Той не такий.
— Той! Той! Той!
— Ша, бо почує! — мимрить хтось із старших примар до молодших і знову:
— А я вам кажу, що він. Хіба я його не знаю, хіба б я його не впізнав? Ось я зараз...
Почувши оте "ось я зараз", Петро поклав вільну від повода руку на шаблю і, не дихаючи, оглянувся на Куріпочку й Хабіджу. Куріпочка тремтів. До мокрої його ніздрі десь узявся й прилип чорний торішній дубовий листок. Куріпочка дмухав на нього із-під губи, та ніяк не міг того листка позбутися, і дригонів дужче. Шкіра на ньому ходила хвилями. Принцеса завинулася в шовк з головою, та, видно, страшно було і їй, бо шовк на грудях у неї напнувся від затамованого подиху й не ворушився.
Пущею пройшов шерех. Темне, сліпе якесь шерехтіння за-шамротіло від крони до крони. Місяць впалив лютіше, і тут, під рапатою корою дубів, при самій землі, Петро побачив якихось людей-мізинчиків з біленькими малесенькими свічечками у таких самих маленьких руках... Ці люди-мізинчики поміж випнутого дубового коріння стояли під шапками мухоморів. У солом'яних, мов кульбабки, жовтеньких бриликах, у таких самих свиточках і сорочечках, з голубими, пойнятими сивиною вусами, з люлечками-носогрійками в загорілих пальчиках, хто з косою, серпом, хто з такими ж мізинними, як і сам, воликами у плузі, хто біля млинків, біля вуликів^річе-чок, озер, ставків і лісків, доріг, хаток, церквичок, коників, овечок і корівок, — дивилися на Петра.