— Цінь! — чорними квіточками кліпнула Хабіджа і нижче схилила голову...
Простуючи крутизною над Вовчим Горлом, Петро звів Куріпочку до Дністра. Повільна, як глянути згори, й непоказна, як на перший погляд, дністровська течія вільно і піняво забист-ріла в Петрових очах: йому не захотілося не те, що в неї заходити, а й на неї дивитись. Дністрова вода летіла під місяцем не тихо і прямо, як то звичайно належить нічній воді, а гналася якимись кривими поштовхами. Вона випихалася, вибігала сама із себе і сама ж під себе закручувалась, гнулася, підминалась і кидалася сторчма на дно. А там, вже на дні, там її ніби хто вимішував, виминав, а вимнувши, люто виштовхував назад — на простір. Важкими масними ґулями вода з'являлася з дна на поверхню і знову ж таки бігла не прямо, а розкочувалася під береги. Під берегами ні з того ні з сього вона раптом повертала супроти й вилазила, лізла тепер сама проти себе, проти своєї ж течії, щоби знову упасти і замолотися в невидимих на дні кам'яних жорнах, у чорних і темних своїх чорториях.
Куріпочка дивився і знав: у цю дику кошлату воду йому неодмінно доведеться лізти і нею плисти. І від цієї думки йому ще ніби хто доливав в очі гіркої свиріп'яної олії...
Куріпочка підняв свою темну й суху незавидну голову, дрібно замигав на той берег, на ліс своїми темно-вишневими очками й ніби сказав Петрові і Хабіджі: "Краще б я віз вас обох іще сто верст без їжі і без води, аніж лізти мені тепер у цю воду..."
Заворушилася у сідлі й Хабіджа: вона тільки те й робила, що переводила покруглілі очі з бистрини на Петра, а з Петра — на бистрінь. А коли Жбур став знімати з пояса шаблі, пістолі і келепа, принцеса завмерла.
Петро розв'язав за сідлом тороки, засунув у них пістолі і келепа, а шаблі поклав на сідло перед Хабіджою.
— Тримай їх, маленька, обома руками і дивись, щоб вони не попадали у воду і не потопились. Тільки ж гляди, як будемо плисти, то не рубони ненароком шаблею по голові. Бо як рубонеш мене по голові — тоді вже гаплик нам усім буде повний. Зрозуміла?
— Цінь-цінь, — схлипнула дочка арабського халіфа.
— От і добре. А ти, пирхавко, — звернувся Петро й до Куріпочки, — і ти дивись не набери в обрубки води. Бо як набереш у вуха води — тоді ми всі утрьох підемо на дно годувати раків.
Петро взяв повід, завів Куріпочку по шию у пружну воду, лоскотнув вусом Куріпоччину тремтячу ніздрю, веселенько підморгнув Хабіджі й, розгрібаючи прибережні мілкі чорто-рийчики, побрів до коневого хвоста.
Стоячи за хвостом Куріпочки, Петро оглянувся на Вовче Горло, на його чорну, в мокротах, скелясту глибінь, зняв шапку, перехрестився, тихо зітхнув, і крикнув:
— Но, но! Иди-иди, не бійся! Тут не широко! Куріпочка ж, перш як ступити й покинути ногами дно,
натягнув повні ніздрі повітря, злигнув з губи комара, зиркнув на Петра, — чи він тут? чи де він? — і худими, жилавими грудьми рушив у місячну бистрину.
— Бери навскоси! Греби по течії косиною! — прошепотів Петро і, обома руками вчепившись за хвіст, ліг животом на воду й замолотив по ній чобітьми.
Та Куріпочка чи то Петра недочув, чи просто до ладу не втямив, що воно і до чого, бо поплив не косиною, а попрямував їй упоперек... І як тільки він узяв навпоперек, течія відразу ж накинулася на нього і на чорній своїй глибині закрутила, заобертала ними усіма трьома, мов колесом...
Петро теліпався за Куріпоччиним хвостом і вже не знав, де берег який, бо і той, і той береги злилися: течія носила, крутила Петра і коня по нуртливому колу, збивала їх собі досередини, де мала і кинути на дно. Куріпочка, мабуть, це відчув, бо зв'язав усі сили в одну і борсанувся у вирі усіма своїми чотирма ногами і тілом... Борсонувся і з тенькотом в палахкотливій, вогняній голові все-таки вирвався із чорно-холодних водяних лабет й потягнув на хвості за собою Петра... Кілька метрів кінь проплив більш-менш, як де не взялася нова течія, скаженіша та лютіша, рвонула його, ударила в бік і мало не перекинула догори ногами. Куріпочка тонко, з відчаю, заіржав, бо черпонув вухами води. Хабіджа — чи то Петрові здалося? — скрикнула по-нашому: "Ой!.." Куріпоччин хвіст у Петрових руках затріщав, і йому побачилося, що хвіст відірвався і що він, Петро, з тим відірваним жмутом волосіні в руках завирував бистриною вниз...
— По косині! По косині! Косиною! — хрипів Жбур, та за хвилину перестав і хрипіти. Він було спробував нащупати ногами дно, та дна не дістав, зате голькнув води і став захлинатися. Шия голови не тримала. Набухла шапка наповзла на очі. Вуса розпласталися по воді. А ніздрі то занурювались, то випірнали й ловили останнє повітря...
Куріпочка погріб косиною. І тільки-но він погріб косиною, як течія перемінилася. Вона вже не перла, не била з поверхні, а потаємно зайшла зі спини, підпірнула під Петра і коня і вдарила їм у спину. А так як Петро був задній, помирав на Курі-поччиному хвості іззаду, то течія налетіла на нього першого. Мов легкий очеретяний поплавок, головою у глибину, а чобітьми у небо, Петро злетів над Хабіджою, і щоб не відлетіти на зорі геть, зробив на Куріпоччиному крупі стійку і якусь мить так на руках і стояв... Куріпочку ж мордою уперед повелопонесло в берег і, не давши йому отямитись, вижбурнуло на вапняк під ліщину. Хоча сталося все раптово, Куріпочка, вилітаючи із води, встиг, аби не поламати, підігнути під живіт ноги. Він упав на коліна і перше, що прийшло йому в голову: "Де Петро?"
А Петро, все ще не відпускаючи з рук хвоста, теж тремтів на колінах, і з його рота, ніздрів і вух на вапняк дзюркотіла вода...
Зачувши неладне, з ліщини, з нічного свого бирла, зарох-кали і подерлися лісом під гору дикі свині. Джикнули в хащу й горбатенькі поросятка, бо ті камінчики, що випорскнули з-під їхніх ратичок, застрибали проз Куріпочку і Петра у воду, мов град.
Куріпочка покосився на сідло: як воно там у сідлі? Чи є принцеса, чи нема? Може, змило, знесло, зітерло її тими швидами, бо Хабіджу Куріпочка не відчував на собі ні там, у тому борканні у воді, ні тут, на березі... Та Хабіджу не змило, не знесло, не зітерло! Мов приліплена до сідла шевською смолою, завинена в темно-жовту цупку свою халамиду, вона вже підводила з водяних патьоків голівку й чорненьким прокосим оком виглядала із халамиди, дивилася і на Куріпочку, і на Петра. З її золотої ніжки скрапувала бліда місячна водичка...