З огидою Ясельський шпурнув нагайку коням під ноги. Тоді витер полами кунтуша руки. Ягнячу шапку з пером шукати не став. Лиш витяг з кишені хустинку, заплющив від болю очі й перев'язав закривавлену шию...
М'якою, теплою, пахучою, в невидимих квітах рікою безгомінним дрімотним степом текла темна тиша. Боком-боком, ніби крадучись з чорної між зорями хмари, над степом став грізно виходити жовтий, в сірих гудзах місяць. Увесь він з хмари іще й не вийшов, та білим холодним вогнем встиг
з-за горбів підпалити Дністер. І його, і глиняні в стрижико-вих дірках береги. З Дністра місяць рушив на степ. Підпалив і степ. Все заграло, замерехтіло, спалахнуло срібними язиками, запереливалось: злякались і наче пригнулись кущі, стрепенулася і засвітилась кожна в степу бадилина, кожен камінь, корч і ярок. Стало видно далеко так, що навіть сонні чорні орли на плечах кам'яної баби по той бік Дністра побачились панові до дзьобів... Білим морозяним полум'ям зайнялася й карета. Заіскрили й паруючі коні, і сам пан, і крапелини крові на синьому кунтуші... Карета опинилася якраз на такому місці, куди цей божевільний місяць бив своїм світлом сторчма. Він так клято ним пряжив, що пробивав і карету, і коней до самої землі, бо під каретою й кіньми, там, де вони стояли, тіней від них не було, а тріпотіли від них лише прозорі примарні плями... Тепер панові заховатись у степу було ніде, хіба що провалитись крізь землю і заховатися у землі...
Пограбілими неслухняними пальцями Ясельський узяв переплутані віжки і, наковтавшись до млості повітря, став наслухати дзвона. Слухав-слухав, повертав голову і на Дністер, задирав її і до неба — дзвона не було. Чи він своє віддзвонив, чи, може, голос його віднесло куди вітром — так і вітру ж нема, не було його й звечора геть!..
Ясельський втягнув у себе повітря ще, розплутав віжки і тут замість такого бажаного, такого сподіваного дзвону, почув за спиною глухий тупіт коня... Тупіт наближався... Віжки самі випали з рук, і самі руки, що так завжди звично тягнулися до пістолів, цього разу впали вздовж тіла, мов неживі... Його обдало наче варом. Він зрозумів, скоріше, відчув, що це його доганяє той самий козацький сотник, об якого годину тому він витирав ноги... Плечі обм'якли і опустились, і вже нікуди не оглядаючись, тихо й покірно Ясельський сів... Випростав якомога зручніше в тісному передку зімлілі ноги і взявся чомусь перев'язувати на іпиї хустинку, ніби вона єдина могла тепер врятувати йому голову... Він зав'язав її тугіше, розчесав пальцями вуса, шовковими петельками защібнув шовкові на кунтуші ґудзики...
Тупіт наростав, і ясно вже було чути, як добре підкований кінь гамселить копитами по затверділій глині... І ось із-за карети війнуло гострою хвилею, і перед білим обличчям пана Лсельського, розвернувши на галопі коня, з шаблями у руках темно виріс той самий горбоносий сотник. Його незмигненні, як і у вовка, золоті при місяці очі дивилися на Лсельського холодно і спокійно...
Лсельський зрозумів: усе, пощади йому не буде. Він закрив обличчя руками й опустив голову: на його потилиці набрякала кров'ю хустинка... Так він сидів ні живий і не мертвий, сидів невідомо скільки, бо й не почув, як Петро з омерзінням вклав у піхви шаблі, зіскочив з Куріпочки, підійшов до карети, розчинив навстіж двері і вигріб з карети Хабіджу. Він згріб її так швидко і легко, що Хабіджа навіть не спам'яталася, не встигла навіть і цінькнути, як опинилася у сідлі...
Проминувши балку одну і другу, Петро зупинив Куріпочку в тернових чорних чагарях над Вовчим Горлом. Вовче Горло — це був такий собі невеличкий скажений в яру потічок, що не пересихав навіть влітку. Глухим кам'янистим низом він вибігав з-під Волоського шляху і гнався яром в Дністер, а добігши до Дністра, так між скелями клекотів і гарчав, що козаки й прозвали його Вовчим Горлом.
Петро зіскочив з Куріпочки і подивився на згорблену у сідлі принцесу. Мацнув пальцем її за ногу, за золотий сандалик, впевнився, що він справді-таки золотий, і жалісливо похитав головою...
Хабіджа мовчала. Лише її очі, ці дві розкосі чорні вологі квіточки, то заплюшувались, то знову розплющувались, заплющувались і розплющувались, наче хто їх то зшивав, то розшивав, зшивав і розшивав... "І на чорта вона мені здалася? — аж тепер, коли вже було пізно, подумав Петро. — Де мені тепер її діти? Куди мені тепер з нею? В табір? У який табір? Смішно. І чорт же напоумив мене витягти її з карети! Прийшло ж отаке у цю порожню макітру! Нехай би мліла, втіха очей, зі своїм паном у степу, а ти б тим часом, як і було, наздогнав та добряче лоскотнув би його шаблюкою по морді, щоб знав, щоб десятому заказав... Так ні: хапонув з карети принцесу!.. От тепер і маєш..."
За чагарями, де ніжним блідо-рожевим, як цвіт гшггшгини, світлом вже проступала передранкова зоря, Петро побачив вдалині свою сотню. Вона розтягнулася шляхом — козаки після бучної на горбі китайської вечері куняли в сідлах. Під ними дрімали й коні... Петро заздрісним і разом з тим таким нещасним поглядом проводжав їх у табір, додому, на лежі, що не стримався і сказав Куріпочці:
— Що, наздогнали пана? Дали йому по загривку? Дали... ще й як!.. — Він знову глянув на Хабіджу та крикнув на Куріпочку: — Чого дивишся, очі витріщив? Аякже, принцес уже возиш! Дочок халіфів вже на собі катаєш, стерво!..
З облитої місяцем попелястої тирси неподалік від Петра сердито квохнула дрохва, і зразу ж, немов їй у відповідь, з-за Дністра, з того його лісового темного боку старим простудженим басом бовкнув дзвін... Петро аж присів: невже забув? І як це він міг забути, що тут, неподалік від місця, де Вовче Горло вбігає в Дністер, трохи навскоси через воду уверх, у дубовій пущі стоїть жіночий монастир? Петро ж його знав, і знав давно! Не раз, бувало, блукаючи з Яковом Шийкою в розвідці, вони зупиняли коней і дивилися звідси на монастир: що там монашки роблять? Та монашок їм розглядіти не вдавалося, було видно лише білі мури та коричневу цегляну дзвіницю, що стирчала з-за мурів, як Якова шия...
— Хабіджа, малесенька, — голосом пана Ясельського ніжно сказав Петро. — Тепер, будь-що-будь, а я тебе здихаюсь!