Петра душили сльози. І сльози, і сором, і ганьба — він і сам не міг у цю мить зрозуміти, що його, безпорадного, душить та як це все сталося. Він лише розумів, що ніякий він тепер не козак, не вільний чоловік і сотник, а раб, слуга, панський підніжка... Петро застогнав.
— Ти, лотре, мене ще згадаєш! — вереснув наостанок пан Лсельський і побіг до карети, скочив у передок і вдарив по конях. Застояні коні відразу ж натягли посторонки і, важко колихаючись на ресорах, карета рушила в ніч. За нею, киваючи, ніби спросоння, колесами, покотилися шарабани, за шарабанами поплуганилися скрипучі гарби, вози і кантари...
Обіпершись руками об землю, Петро встав. Поволі, не поспішаючи, обтрусив з себе стебла і пил, мацнув язиком зуба, розхитаного чоботом Лсельського, поправив шаблі і став дивитися вслід обозові.
Петро враз ніби постарів. Навіть не почув, як за його спиною на срібно-зеленому небі чорними мордами виринули коні його сотні і замалювалися на конях чорні обриси козаків — всі на одне лице. Вони дивилися на Петра, і в їхніх очах було одне: що сталося? Що таке скоїлось, бо кров із Петрової щоки бігла на сорочку, і пан Ясельський раптом потарабанив у ніч?
На полишеному китайцями і козаками горбі повилазили з нірок ховрашки. Вони знову відчули себе господарями і, щасливі, що здихались гостей, засвистіли на всі свої щоки...
Яків Шийка тримав за повід Куріпочку. Не дивлячись ні на Якова, ні на козаків, Петро підійшов до Куріпочки, взяв із рук Якова повід, кашлянув, вклав ногу у стремено і вилетів на сідло. Куріпочка, відчувши на своїх холодних мокрих боках кам'яні і гарячі Петрові коліна, напружився, як завжди перед боєм, присів на задні ноги й застриг своїми обрубками. Здалеку від Дністра чорним горбистим берегом вже ледь чутно дорипували даленіючі гарби. В тому їхньому боці з неба обірвалась зоря. Місяць зайшов за хмару, і в степу стало чорно, зачорніло, немов довіку.
— Вертайтеся в табір, — дерким голосом наказав сотні Петро. —Я перегодя буду...
І розвернув Куріпочку вслід за Ясельським.
У розгойданому передку карети пан Ясельський розкручував над головою довгу, з чавунним наконечником волосяну нагайку і гнав та періщив коней. Не оглядаючись, на зігнутих ногах, з розтріпаними на щоках вусами, він шмагав коней по крупах і по головах, і коні, аби чавунний накінечник не повибивав їм очі, зшлющили їх і бігли у ніч наосліп.
З бугра на бугор, яристим при воді степом карета завалювалась з боку на бік, черкала та билася дном об каміння. На помертвілу сиву торішню тирсу з обіддя коліс викрешувались білі іскри. Ясельський заоглядався: по іскрах його можна було помітити здалеку. Часом, з розгону, карета вскакувала в страхопудні чорні кущі шипшини, і вони хижими лазурями хапали її за золоті боки і тримали, тягли до себе, аж поки засапані коні виривали карету з тих пазурів у темінь знову. Шарабани та запряжені верблюдами неповороткі гарби, вози і кантари потонули у темені десь так далеко позаду,
що їх не стало ні видно, ні чути. Пругким ховрашковим поглядом Ясельський шукав поперед себе хоч би якийсь лісок, село чи фільварок. Та ні ліска, ні села, ні фільварку у цім дикім степу уночі йому не було. Він уже не думав ні про Хабіджу, ні про кого — він відчував біду. І подих її ніс на своїй враз похололій, затверділій шиї.
Раптом коні рвонулись убік, збасаманились, захропли, карета і небо захилиталися і пішли навкосяк. Побілілими пальцями Ясельський потягнув віжки до себе, і тут проміж кінських вух, на бугрі, він угледів золоті вовчі очі. У чорній сажовій темені рівним холодним вогнем, трьома незмигненними парами, вовчі очі стояли на бугрі перед ним і його кіньми, наче вже й зачекалися. Вони горіли спокійно, терпляче, ще й ніби вибагливо, ніби мали вже давно присвітити і показати його коням вночі дорогу...
Коні лячно здали, вперлися хвостами Ясельському в груди, карета подалася... Ясельський вихопив пістолі і — будь-що-будь, почує хто в степу чи ні, — не прицілюючись, влупив по тих очах, що вони з несподіванки аж завили... Від пострілів степом пішла-покотилась луна, пробубоніла і вперед, і назад, і по сторонах і, не зустрівши ніде ніякої перегороди, пішла до низьких на обрії зір... З луною порозбігалися і вовчі на бугрі очі, і ніч стала іще чорніша, страшніша та більша.
Коні переглянулися й хрипко зітхнули. Зітхнув і Ясельський. Він упав на сидіння й опустив руки. Так сидів і хвилину, і другу, аж поки руки самі не стали намацувати нагайку й віжки. Тоді він знову звівся на ноги, та перед тим, як рутдити далі, став прислухатися: в степу, слава Богу, все було тихо. Ніщо не летіло, не кидалося, не шелестіло. Ніхто не біг, не скакав, не бряцав, не дихав, не говорив. У тихому світлі зір з одних лише коней виходив і парував синій туманець...
— Цінь! — двері карети вузенько прочинилися, і з них виглянула Хабіджа.
— Хабіджа, малесенька, — несподівано для самого себе, вільно і радісно заговорив до неї Ясельський, — зачини двері, бо нам треба рушати. — І він крикнув коням "но!"
Карета спустилася вниз, потім пішла під гору, потім знову вниз, і знову під гору. Там, вже на тій третій пахучій чебре-
цевій горі, стало наче рівніше, прохолодніше і не так темно. А тут ще здалеку, — чи почулося? — мляво, як з-під води, ударив дзвін. Дзвін! Ось він калатнув знову, щоправда, блідо і неохоче, ніби хто його розбудив і не дав доспати, та для Ясельського цей сонний дзвоновий голос був голосом надії і, може, єдиного спасіння.
Він знову хльоснув по конях. Коні ударились боками і натягай посторонки. "Но, но!" — квапився, нервуючи, Ясельський, бо йому здавалося, що коні ледве тягнуться, не біжать і не скачуть, а повзуть на колінах. Широкими, миготливими колами він знову розкрутив над головою нагайку і вже хотів було опустити її на кінські спини, як раптом, не знати звідки, із шелестінням і свистом хтось уборсав його шию арканом... Ясельський, як був з віжками в одній і руків'ям нагайки в другій руці, так і згорбився, так і вкляк... Шия й обличчя його почали набрякати і роздуватися. Губи під вусами зазіпали, очі вивалились на щоки. Він учепився пальцями за петлю і став відривати її від шиї. Він став рвати її і туди і сюди, та петля ще різкіше в'їдалася в горло. Задихаючись, він передсмертно напружився — і рвонув, рвонув її так, що разом з нею мало не відірвав собі голову, коли, — о, Боже! — петля піддалася... Тоді разом із шкірою він здер петлю з шиї, зніс її через голову, скособоченим ротом ухопив повітря, сіпнувся за пістолями — і, ще більше холонучи, раптом побачив: у заюшених кров'ю пальцях була його... власна нагайка!.. На Ясельського напала гикавка. Спочатку тиха і довга, а далі голосніша й частіша... На нього оглянулися коні...Ясельський зрозумів усе: розкрутивши нагайку над головою, він ненароком обплів себе нею, і вона, чорна гадюка, обмоталася навколо шиї... Не аркан...