З карети мовчало. В тягучому, темно-червоному, як вино, місячному світлі важким сизим димом під колесами лежав полин, і на його крупчатих квітах вбрякала молода роса. З берега по воді ляснув хвостом Куріпочка, — чи він, чи якийсь інший кінь, чи, може, й рибина, — і Петро налив собі півмисочки ще...
Пан Ясельський оглянувся. І навіть не на Петра, — глибокими, вчадженими очима глянув він на віконце карети, ніби там хотів побачити уночі щось для себе тяжко дороге... Та ось він повернув голову на скрипучі двері карети й зашепотів знову:
— Хабіджа, не балуйся, заговори. Чи, може, ти спиш? Як заснула, то спи. Я тебе не будитиму. Скажи мені, Хабіджа, ти спиш?
Вуса над мисочкою в Петра завмерли: з карети щось цінькнуло. Цінькнуло і стихло. Пан Ясельський здригнувся. Його БОЛОТЯНІ вуса темно заходили. Похапцем він витяг з кишені кунтуша синю при місяці хустинку, протер нею пальці і, наче крадькома, впхнув у карету руки.
— Хабіджа, це я, я! Ти тут, Хабіджа, чи де ти? — знову запитав він.
І ось, завинена в темно-жовтий мінливий шовк, на його білих руках з'явилася чи то лялька, чи то жінка. Та, видно, що все-таки жінка, бо обхопила голову пана руками і дриготнула ніжкою... Пан Ясельський засміявся, упав на неї вусами й заколисав її на руках як дитину. Він заходився носити Хабіджу навколо карети, заспівав над нею якусь пісеньку, потім поставив на ноги й сказав:
— Хабіджа, походи. Походи ніжками, не бійся. Розімни їх. У червоному місячному розливі Петро помітив, що ступні
у Хабіджі й справді були маленькі і взуті у золоті сандалії.
Дівчина зіпнулася на ноги — і похитнулася, махнула руками і мало не впала. "Добре, — подумав Петро, — що нема вітру. А то лежала б ти, бідна, з такими насидженими ногами вже на землі..."
Пан Ясельський, звісно, це знав, бо підштовхнув Хабіджу легесенько в спину і сказав:
— Нема вітру, нема. Походи, дорога, помацай ніжками землю, почеберяй...
Хабіджа запитливо глянула на Ясельського, і було видно, що вона розуміє його так, як і він її, — вони геть не розуміли один одного.
— Іди-йди, не бійся. — І пан Ясельський показав їй пальцями, як треба ходити.
— Цінь, цінь, — склавши долоньки, відповіла йому Хабіджа і — пішла. Та йшла вона якось на одному неначе місці, топталась, де й була, ніби товкла тими своїми дибальцями у ступі просо...
— Дочка арабського халіфа, принцеса! — зашепотів Ясельський Петрові. — Арабська принцеса!
— Та ви що? — не повірив Петро. — Дочка? Халіфа?
— Арабського! — сказав пан Ясельський. — Справжнього. І вона справжнісінька. Видали її заміж за уйгурського хана, та коли вона їхала до нього в Уйгурію, то її перехопили джаягури. А в тих — калмики. А в тих — ногайці. А в но-гайців Хабіджу загребли кримчаки і продали її у Стамбул. А в Стамбулі, в паші, заразом з найнятими ще її батьком китайськими охоронцями, купив я... Тепер ви її бачите...
— Цінь-цінь, — покликала з темені Хабіджа, і пан Ясельський стрибнув у темінь. Він знову підхопив її там на руки і виніс на блідо-золоте світло карети.
— Ти когось злякалася? Чи, може, змерзла? Як змерзла, то я тебе зараз погрію... Пане сотнику, влийте принцесі крапелинку вина, бо вона наче змерзла.
Петро вихлюпнув за спину з мисочки своє недопите вино і налив свіжого. З ним він і підійшов до пана і Хабіджі.
Вона лежала на панових руках обличчям до зір. Сухі степові зорі світили на Хабіджу ледь-ледь, та однак видно було, що й справді вона не з татарок і не з туркень, не з гагаузок і не
з мадярок... І коли Петро нахилився над нею з мисочкою, на нього глянули дві продовгуваті чорні квіточки. Глянули і заплющились. А щоки її пашіли. Від них на Петра дихало жаром.
— Пане посол, у неї жар,
— Цінь, — ніби згоджуючись з Петром, ледь чутно білими губками прошелестіла Хабіджа.
— Як жар? Який жар? — викрикнув пан Ясельський.
— А такий. — Петро приклав їй руку до лоба. — Горить...
— Малесенька! Що з тобою? У тебе жар? Де тебе пече, скажи, де? — заколисав її пан Ясельський і вскочив з нею в карету...
З карети він вистрибнув з піднятими пістолями: в затишне біло-зоряне небо факонув з тих пістолів вогонь. Пісня на горбі змовкла. Почулася тупотнява — китайці побігли до свого пана. А до Дністра, до тихо біліючої води, до своїх коней погупали козаки.
— Запрягайте! Негайно! Поїхали! — кричав китайцям пан Ясельський. І наказав Петрові: — Кличте своїх козаків!
— Я... — не зрозумів пана Петро. — Як це кликати?
— Мою ж охорону, гусарів моїх, перебили? Перебили. Поїдете зі мною на Краків!
Глечик з вином і мисочка в Петрових руках поважчали. Вуха йому в темені почервоніли. Петро опустив голову і тихо сказав:
— Я, пане посол, при всій шанобі до вас, на Краків не поїду. Я — на бойовій виправі. Не можу.
— Як "не можу"? — вилупився на Петра Ясельський. — Я, пане сотнику, щось не розумію вас... Чи, може, від вина мені позакладало вуха? Тоді, пане сотнику, я повторю: зберіть підданих Короні та його ясьмосці королю козаків і звольте супроводити мене, повноважного посла, з крес нашої ойчиз-ни до її столиці, до Кракова.
— У мене, вельможний пане посол, є гетьман, і лише з його дозволу я зможу виконати це ваше побажання, — похнюпившись, відказав Петро.
— Якого гетьмана, пане сотнику? Я знаю узаконених сеймом і королем двох гетьманів: коронного гетьмана Речі
Посполитої Лна Замойського та польного гетьмана тієї ж Речі Посполитої Станіслава Жолкевського. І я вам наказую...
— Вибачте, вельможний пане посол, але в мене є свій гетьман. І я, і вручена мені сотня підкоряємось лише йому. Ім'я цього гетьмана — Северин Наливайко.
Болотяні вуса пана Лсельського набухли синьою проти місяця слиною.
— Хто?! Наливайко? Лкий Наливайко? Лкий гетьман? Ви що, пане сотнику, смієтеся наді мною?
— Не сміюсь, вельможний пане посол. Мій гетьман — Северин Наливайко. І я — під його рукою.
— Ти, гунцвот! Лайдак! Бидло! Ти смієш мені говорити про якогось свого хлопського гетьмана, коли перед тобою король, Річ Посполита і я!.. На коліна, бидло! — І Петро й незчувся, як пан Лсельський збив його плечем з ніг на полин і став витирати об нього ноги. — На шибеницю! На палю! Колесую!
Витирав він ноги об Петра добряче: Петро лежав і чув, як турецькі панові чобітки важко пройшлися по його сорочці, роздерли щоку, наступили на вухо і вуса... Від люті й ненависті Лсельський змокрів і задихався: Петро темнів під ним, довгорукий і довгоногий, топтати його не так було й легко...