— Дякую. Щиро дякую, — сказав він раптом по-українському, згорбився і так, з мисочкою, і пішов до оркестру. Плечі йому трусило.
Петром гойднуло. Спершу він хотів було окликнути євнуха і щось йому сказати чи запитати, та негритянки вже оточили і його, і пана і, мліючи жаркими очима, розділились по двоє. Двоє пішли до Ясельського, а двоє вигнулися до Петра й рожевими зі споду пальцями залоскотали йому під підборіддям... "Знову ці проклятущі лоскоти! Господи! Гі-гі-гі!" — зареготав Петро й розгубився, оглянувся на пана, але тому було не до нього: пан Ясельський саме вливав негритянкам у розтулені губи тягуче турецьке вино. "А мені що робити? Як мені з цими бути?" — безпорадно думав Петро. Думав-думав, а тоді знайшовся: підхопив обох на руки і, навперемінки, то одну, то другу, заходився підкидати. Танцівниці спочатку ніби злякалися, запручалися, та за мить вже весело заіржали, замахали голубими на зорях ногами і в чотири руки обплели Петра за шию, — він аж посинів. Тоді вони смикнули Петра за вуса, сяйнули перед його носом сніговими зубами, сплигнули на килим і повели танок далі...
Петро, ніби оглушений, кинув чубом і чи то гірко, чи весело видихнув:
— Ех!..
Негритянки танцювали вже кожна окремо, кожна сама по собі, їхні звивисті тіні пливли і ламалися на сизих вечірніх росяних килимах, напливали на похилені козацькі вилиці і в невірному коливанні свічок простягалися з горба аж до оберненої з води мокрої морди Куріпочки...
Козаки ж тим часом один за одним стали піднімати на танцівниць понурені дотепер голови. Очі їхні посміливішали, в зіницях з'явився срібний місячний блиск... Дехто із козар-люжок вже й зіп'явся на ноги і, притупуючи босими п'ятами, піднімав над головою руки і зачинав виробляти над головою всілякі кренделики...
Видно, оговтавшись, з темені, з молочаїв обережно вистромилася голова Якова Шийки. Вистромилася, постирчала, веселенько покліпала віями, і ось потихеньку, поповзом, на ліктях Яків став підповзати до гурту...
Тепер не Петрові, а панові Ясельському здалося, що це сниться йому, бо козаки, хто навприсядки, хто просто викидаючи ноги куди заманеться, утворили коло і тим танцюючим колом стали оточувати і танцівниць, і музикантш... Пан Ясельський здивовано і тривожно, з невеличким, але переляком, глянув на Петра: що воно коїться і що воно може з того вийти? Та Петро цього разу не помітив пайового погляду, бо і його нога в м'яких, добре вичинених з волової шкіри чоботях мимоволі почали затівати на килимі різні колінця... Побачивши це, пан Ясельський захилитався, і горб в його очах пішов вкособіч... Він вихопив пістоля... Євнух обернувся на постріл і щось різко крикнув. І ось і танцівниці, і музикантші, оббігаючи розвихрених козаків, миттєво висоталися в темінь — до шарабанів, наче їх і не було...
Над Петровою сотнею хитнулося розчарування, та пан Ясельський був задоволений, що все так добре скінчилося. З глеком в одній і з мисочкою в другій руці, непевно колупаючи чобітками землю, він потягнув Петра за сорочку вниз, де тьмяним світлом золотіла карета. Що робити? І Петро поплентався за ним. Зсунені за спину шаблі в дерев'яних, обшитих шкірою піхвах били його ззаду по ногах. Петро перетягнув піхви на боки.
— Я, пане сотнику, я лише вам одному... я вам зараз покажу таке, чого ви не бачили зроду-віку, — хлюпаючи вином з глека на полу кунтуша, заговорив пан. — От ви мені скажіть, тільки чесно: ви короля, живого короля коли-небудь бачили?
"От, — подумав Петро, — ще мені тепер короля не хватало! Пора кінчати це діло, бо вже й до королів дійшло..."
— Не бачив. Не мав честі. Ні вашого короля, ніякого.
— А царя?
— І царя.
— Ну, скажімо, московського? Федора?
— Не бачив. Я в Москві не був, а до нас на Поділля цар не приходив.
— А султана?
— Про султана лише чув.
— А хана?
— Так само й хана.
— Як? — пан Ясельський зупинився й замовк.
їх облягала тиша, і лише чутно було, як з вузькогорлого глека вибулькується на траву, на голови цвіркунам вино.
— Як це ви не бачили хана, коли ви, козаки, щодня з ним воюєте? — не повірив Ясельський.
— Воювати, правда, трохи воюємо, але не бачив. Князів бачив: і Острозького, і Радзивілла. А що, пане посол, це має щось означати — бачив чи не бачив?
— Ну, тоді хоч цісаря? — допитувався Ясельський.
— І цісаря ні. А от ерцгерцога бачив. У Трансільванії, як ходили...
— Так-от! — вхопився за ерцгерцога пан. — Так-от, ерцгерцог, щоб ви знали, гувно проти того, що я вам зараз покажу! Показать?
— Коли така ваша ласка, пане посол, — сказав Петро. Його розібрала цікавість. Він навіть обсмикнув сорочку й, тримаючи на шаблях руки, зашурхотів чобітьми об траву, щоб обтерти з них пил.
— Ходімо! — сказав пан Ясельський. — Тільки тихо. Тихо-тихо...
Вони підійшли до карети. Перед ними виросло двоє китайців з темними піками. Видно, що це була сторожа. Вартові. Пан Ясельський наказав рукою іти геть. Сторожа пішла. Ясельський тоді передав глека і мисочку Петрові, а сам навшпиньках підійшов до карети, приклав вухо до її тьмяно-золотого пузатого бока й завмер...
Було тихо і тепло. Лише з шарабанів чулося попискування і сонне перемовляння: там умощувались на ніч негритянки. Нарешті після того, як євнух уперіщив і один і другий шарабан нагайкою, танцівниці затихли.
А з горба лопотнула, як свічка, пісня. Спочатку вона ніби завагалась, чи співатися їй, чи ні, та раптом рвонула так, що стала дибки і стрімким горластим стовпом підперла небо. Сотнею настояних на степові голосів козаки розпрягли пісню свою, а китайці свою. І так, вперемішку з обох горлань, забила у небо якась пісня третя: козащко-китайська чи китайсько-козацька, словом, лупила ця пісня третя, що розібрати її не могли ні Дністер, ні Куріпочка, ні верблюди. Була вона чорт-зна-яка, як і ті, хто її вів... Козаки гнули низами, басили, а китайці пнулись верхами, і виходило так: низ був козацький, а верх китайський, а разом усе — хіба що для неба та для цвіркунів...
Петро усміхнувся й налив собі з глека півмисочки. Пан Ясельський потягнув двері карети. Двері заскрипіли, і він, враз протверезілим, молодим голосом, прошепотів:
— Хабіджа, це я... Ти тут, Хабіджа, чи де ти?