Чоловік, не чекаючи, аж поїзд зупиниться зовсім, вхопився за підніжку передостаннього вагона.
"А буржуазія потішає себе надією, що немає українського пролетаріату. Він є, прошу панства, є, і то ще який!"
Розуміючи, що дядько хоче відділитись від принагідного співбесідника, Бронко сів у перший вагон.
Шеф, на диво-чудо, не розсердився на Бронка, що той не привіз грошей. З дев'яти боржників тільки один, будучи на смертній постелі, віддав свій борг, якого, до речі, якраз вистачило, щоб покрити кошти подорожі Бронка.
— А що вони казали? Людина щось говорить, прошу я тебе, коли не віддає борг.
— Той, колишній голова, що від імені товариства "Просвіта" підписав грошове зобов'язання, видивився на мене, як на вар'ята. По-перше, їх "Просвіту" ще рік тому ліквідували, а до того він вже три роки не був там головою. Але це не найважливіше. Він каже: "Треба бути шуєю[66] щоб напередодні девальвації віддавати гроші".
— Чекай, Броник, чекай. А про яку девальвацію мова?
— А що приносить із собою кожна війна, як не девальвацію в першу чергу, пане шефе? Він ще сказав: "Я хоч би й хотів, то не знаю, якими грішми віддавати… радянськими карбованцями чи німецькими марками".
— Так і сказав?
— Так і сказав, пане шефе.
— Я знав, прошу тебе, що українці — підлий народ, але що аж так, то не припускав. Підлий народ, для якого не варто було жити, як це я робив. Дотепер, як сам знаєш, Броник, жив я тільки для народу, а відтепер житиму, прошу я тебе, тільки для себе. Так вирішив твій шеф, Кость Філіпчук, а тому з цієї нагоди скоч, прошу тебе, гін унд цурік[67] на одній нозі. Ех, Броник, Броник, ти був колись моє третє око.
— Бійтеся бога, пане шефе.
— Права рука, хочу сказати. І я хотів би, прошу я тебе, шмаркачу, щоб вернулися між нами давні відносини. Як сам чуєш, грядуть страшні часи, Броник. Згадаєш слово свого шефа, страшні часи насуваються…
— Як для кого, пане шефе.
— Чекай-но. Як ти сказав? Ніби як що до чого, то ти собі "ти", а я собі "я"? А ти знаєш, що це нечесно з твого боку? Ми ж, прошу тебе, незважаючи на. деякі непорозуміння, завжди йшли, прошу тебе, разом, хоч і доводився тобі начальником. А у скрутну хвилину ти зрікся мене, ніби Іуда Христа?
— Пане шефе, ви мені сказали "на одній нозі" — тому мене вже немає…
— Ти не чоловік, а гадина! Гадина, яку я пригрів біля серця, чуєш? — крикнув Філіпчук до місця, на якому мить тому стояв молодий Завадка.
Бронко Завадка вважав за велику моральну кривду для себе той факт, що не мав змоги познайомитися з товаришем з ЦК. Хлопчисько вбив собі в голову, що чоловік під кличкою Зелений — це правдоподібно Вечір.
Перший, на кого наткнувся Завадка після своєї поїздки у Станіслав, був Юлько Скиба.
— Слухай, який Зелений з себе?
— Можеш погратулювати мені. Я — офіційний коректор "Волі Покуття". Логічно? На сто процентів правдоподібно. Тюрма відчинила мені очі й вилікувала від комуністичної недуги. Боюся, що ще мій старий захоче перепроситися зо мною. Забавно, що? "Устаткувався, волоцюга". "Набрався розуму". Я, між іншим, Броник, дурне тоді плів про "Кутики господині", а як без такої рубрики грати у відкриту? Я, між іншим, схвально дивлюся на таку максимум легальну газету.
— Таж ти заперечував разом з Дувідом! Ти ж говорив, що в твоїй макітрі не вміщується!
— А може, то Дувід заперечував? А я вважаю, що така максимум легальна газета — це перш за все штаб.
— А ти будеш начальником штабу?
— Ні, офіційним редактором буде старий Завадка.
— Щоб я зрадів від такої новини, не можу сказати…
— Штаб. Революційний штаб. Серйозно. Думаю, що правильно ставлю питання. Під цей час партія повинна орієнтуватись у своїх теперішніх і потенціальних кадрах.
— Ти хочеш знати, хто революційно настроєна молодь? Тож слухай, Скибко: вся молодь, за винятком куркульських та попівських синочків на селі й націоналістичних молодчиків по містах.
— А от і брешеш. Серед націоналістичних молодчиків є і чисті серцем хлопці, тільки нема кому їм очей відкрити.
— Зате ти Америку відкриваєш. А чому ти не працюєш з ними?
— Забавно! А звідки ти знаєш, що я не працюю? Скажу тобі… я навіть сидів якийсь час з одним з них. Цікавий такий. Не піддавався теоретичній пропаганді. Прагнув усе на практиці перевірити. Називався Маркіян. Тобі, чуєш, не здається, що це ім'я пахне ладаном?
— Може, по якійсь далекій асоціації…
— Дурниці! Я люблю точність. Тюрма привчає до великої точності. Щось ніби як монастир. Числиш, наприклад, скільки день має минут. Скільки місяць годин. Колосальні цифри виходять.
— А який він з себе?
— Хто?
— Я питаю тебе про зовнішність Зеленого.
— А, Зелений. Високий. Вузьколиций. Щуплий. По-польськи тонкогубий. Ти чого скривився?
— Невже ж?
(Вечір ані вузьколиций, ані тонкогубий, мабуть, і не високий).
— Я подумав, — Бронко знайшов привід, аби відвести Юлькові думки від себе, — що відносно малий процент українців-інтелігентів у комуністичному підпіллі… Таких недоуків, як ми з тобою, я не числю. Невже ж поляки прогресивніші в цьому відношенні, прогресивніші за нас?
— Забавно, який ти скорий до висновків. Ти просто не знаєш, як стоять справи. Я сам знаю одного письменника. Галичанин. З бойків. Не вилазить з тюрми. Сидів я теж з одним доктором філософії з Тернопільщини. Комуніст-філософ — здорово?
— Так.
— І тому я кажу: ми замало знаємося. Розумію — конспірація! Але — в біса! — треба знати свої морально-політичні ресурси чи ні? Броник, ти знаєш… ти змужнів за цих сім років! Ти, напевно, вже ніколи… не будеш у такій добрій чоловічій формі, як тепер… А ти знаєш, як у злодійському жаргоні називається тюремний одяг? Дубова кора.
Бронко дивився на правильне, ультрапропорційне обличчя Скиби й думав мимохіть, що у зрілому віці не пасує чоловікові аж така регулярність рис. Либонь, справжня мужськість жадає для себе й елемента диспропорції як одного з проявів чоловічого бунтарства проти усталених канонів. Хоч би це були й канони красоти. Зате Бронко міг би без великої напруги фантазії уявити собі Юлька чотирилітнім хлопчиком з золотистою гривкою над небоподібними очима. В тому віці солодкава регулярність рис на своїм місці.