"Що ж, брате, які високі пориви не були б у тебе, який вогонь не спалював би тебе, все з часом минеться, утрамбується життям і остигне. Будь спокійний. В наш час люди скоріш пускають кулю в лоб з причини безробіття, ніж із-за нещасного кохання. Залишишся і ти живим, брате. Зав'яжеш нерви у вузлик, запечатаєш дурне серце, а на могилі своїх мрій поставиш хрестик, і… підуть дні за днями…"
Так, поза всякий сумнів, він жив би і без Ольги Річинської. Але яке то життя?
Поїздка по Станіславщині не принесла фінансових результатів (чого й можна було чекати), зате послужила Бронкові добрим приводом для декількох партійних доручень. Між іншим, треба було з Станіслава забрати матеріал для першого номера підпільної газети. Місце зустрічі було попередньо домовлено, час повідомлено зашифрованою телеграмою.
Саме від товариша, який передав матеріал, Бронко дізнався, що поліція у воєводськім місті Станіславі у повній бойовій готовності. Сам воєвода зажадав скласти список всіх підприємств, на яких можна сподіватись страйків. Головне, бояться так званих окупаційних страйків. Поліція має виготовити план усіх підприємств з зазначенням кількості кімнат чи взагалі приміщень, вікон, входів, запасних виходів. Напоготові має бути певна кількість людей з спеціальних військових частин, призначених для успокоєння населення на випадок страйків чи демонстрацій. Воєводство склало додаткові списки нелояльних громадян. Є таємні інструкції воєводства тримати у постійному стані транспортабельності деякі цінності міста, як художні картини великих майстрів, рідкісні книги, історичні документи, костьольне золото і тому подібне. З огляду на непевну ситуацію, у краї відкликані плановані в цьому літі дитячі і молодіжні табори в Карпатах. Натомість зорганізували в цих місцевостях двадцять п'ять табірних відділів студентства, по двадцять п'ять чоловік в кожному, з спеціальною місією вивчати польсько-русинські відносини на місцях.
На тисменецькому вокзалі біля Станіслава Бронко зустрівся з селянином, що чекав на поїзд з добрим кондуктором, тобто таким, що не викидає з поїзда безбілетних пасажирів (про штраф і мови не може бути!), отаких непричком, як він.
— Ви звідки?
Селянин, дрібний чолов'яга з лукавою мордочкою мавпи, хвилину придивлявся Бронкові з сільською безпосередністю, чи варто взагалі встрявати в розмову з міщухом! Почухався за вухом, сплюнув, розтер подертим черевиком і посміхнувся не до речі:
— А вгадайте, хто я?
Відгадати було більш ніж просто, але Бронко, аби зробити приємність людині, вдав, що задумується.
— Думайте не думайте, все одного не вгадаєте.
— Невже ж?
— Я вам кажу.
— Хто ж тоді ви?
— Я? — він звів гордо голову. — Один з семи мільйонів.
— А українців немає сім мільйонів у Польщі.
— А що мені українці!
— Як то? А ви хіба не українець?
— Та той ніби, гі, той казав, теж українець…
— А чого — ніби?
— Бо в мене, прошу пана, є інша нація…
— Перейшли-сьте на польське? — спитав Бронко без переконання, бо ті, що зміняли метрику, як тоді говорилося, звичайно мали з того матеріальну вигоду, чого не можна сказати про цього обдертюха.
— А ви гадаєте, що Польща така дурна, що всіх гуртом перетягає на свою віру? Нема ще так добре, паночку.
— А яка ж тоді ваша нація?
— А ви, може, й собі хочете пристати до нас?
— Та буду бачити, чи варто…
— Та, може, вам і не варто. Я — з тих семи мільйонів, не потрібних у Польщі.
— Як то — не потрібних? — вдав неосвідомленого Бронко.
— Та таких, що їх ні місто, ні село не приймає…
— А хто вам казав, що їх аж сім мільйонів?
— Ви що, хочете бадати мене? — вже з деякою недовірою спитав дядько. — Гадаєте, що я настрашуся?
— Я так не думаю про вас.
— А бог вас знає, пане, що ви думаєте. А мені що? Думайте собі на здоров'я. Тепер, скажу вам, є про що панам думати. Ви питали мене, звідки я знаю, що акурат сім мільйонів є?.. Є такі рахівники, що все пишуть, а другі такі поштарі, що все поміж людей розносять, — закліпало лукаво каре очко.
— Не потрібні, то не потрібні, але якось живете, — провокував Бронко.
— Аякже ж, дякуючи ласці панській, якось поки що живемо. Роботу дає нам "Фонд праци".
— А що це таке за "Фонд праци"? Я знаю, що люди скаржаться на безробіття, а тут якийсь "Фонд праци"?
— Або не кожному там дають роботу.
— А, ось воно як… А кому дають роботу?
— Треба, паночку, насамперед безробітним бути, щоб дістати роботу з "Фонду праци".
— Правильно, вуйку, бо робітному не треба роботи…
— Ет, говорите, бо не знаєте, як воно… Ви собі гадаєте, що то так легко безробітним стати? Треба мати папери на тото. А я вам кажу, що не один чоловік повісився, заки виробив собі оті папери на безробітного. Що ви собі міркуєте? В наш час безробітний — то вже гейби посада… Лише на тій посаді не дають грошей, як ви собі гадаєте, а платять гнилою бульбою і вугіллям наполовину з землею. А рахівники, про яких я згадував, обчислили, що якби ретельно платити нам за нашу роботу, то ще повинні нам по дві-три десятки до бульби й вугілля докладати. А воно таке виходить, чуйте, що держава одним боком ніби нам спомагає, а другим — обдирає.
— А де ж вам дав роботу "Фонд праци"?
— Справляємо шляхи.
— Ще рік тому були шарварки.
— Є, коли й тепер є, але панам не терпиться мати в краю добрі дороги…
— Певно, пани люблять вигідно роз'їжджати собі…
— А хто його знає? Може, роз'їжджати, а може, прийдеться і втікати…
— Ви що гадаєте, що Польща може розпастися?
— А ви знаєте, прошу пана, що годно таке статися?
— Це таке вам ваші листоноші сказали?
— А якби й так — то що?
— То нічого. Шустрі хлопці, видно, з них.
— Та певно! Якесь ніяке до такого діла не бралося б…
— Добре, пани повтікають. А як ви думаєте, хто буде тримати порядок в краю? Мусить якась влада бути?
— Певно, без порядку не можна…
— А хто той порядок тримав би, як ви гадаєте, як пани повтікали б?
— Про мене, хай би й сам чорт скочив на час з неба, аби не пілсудчики.
— А якби більшовики перейшли Збруч?
— То й що таке велике? Були би-сьмо бодай вкупі.
— Як ви сказали?
— Ет, пане, з вами не наговорився б! Адіть, поїзд курить. Щось мені видиться, що в заднім вагоні буде добрий кондуктор.