І що то за неделікатна натура: згадувати неприємні справи! Від найбільшої неприємності в Оленинім житті, Аркадієвої смерті, на все негативне реагує вона з підвищеною чутливістю. Якщо б Мариня хоч трішки розумілася на речі…
— Ну і що тим Мариня хоче сказати?
— Хочу сказати, що та господиня ще півроку тому померла…
Ага, виходить, таки правда.
— Дивно, що Мариня допіру тепер згадала про це.
— Не говорила-м, бо-м поклялася, що буду тримати язик за зубами.
— Я не розумію Марині…
— Їмосць хочуть, щоб їм все на лопаті викласти…
— Мариню!
— Ну, бо… бо, може, я не хочу всього сказати?
— Мені Мариня не може сказати?
— А як я скажу їмосці, що докторова дала п'ятку, аби-м мовчала.
— Моя дочка дала Марині п'ятку, аби Мариня промовчала переді мною про смерть чужої, можна сказати, незнайомої особи? Мариня п'яна, чи що?
— Ага, п'яна-м! Впила-м ся дощем, бачать їмосць, як періщить по шибах? Пані докторова не казали мені акурат їмосці про це не говорити, але вцале[184] нікому, а я така: як нікому, то нікому. П'ятка пішки не ходить, а нам якраз тоді грошей треба було…
— Я далі не розумію, в чому справа…
— Та в тому, що та жінка отруїлася…
— Та я щось чула одним вухом.
— А то файс! А чому мені їмосць нічого не сказали? А як їмосць чули? Чим вона отруїлася?
— Моя Мариню, я маю досить своїх клопотів, так що чужі не дуже тримаються моєї голови.
— Е, та-бо то цікаво! Вона, ніби покійниця, малювала собі якоюсь бідою — чують їмосць? — не брови і не кліпавки, а попід очима… І десь був там прищ чи остуда, досить того, що дістала ціпняка[185] — і фертіг.
— Але я далі не розумію, причому тут наша докторова?
— Та не про докторову йдеться, а про пана доктора… Першого покликали до неї нашого зятя, а пан доктор щось не міг зразу пізнатись на хворобі, а як привезли другого, то було вже запізно.
— То виходить, що вона не отруїлася… а… Хто це Марині наговорив такого?
— Одна жінка на базарі казала мені.
— Скільки я Марині говорила, щоб Мариня не приносила з базару жодних пліток!
"Допікаю їй тим базаром, а по правді, якби не Мариня і не базар, то я не знала б, що у світі діється. Так, Аркадію, так, тепер базар весь мій світ, а Мариня вікно в нього… Значить… Фількові не пощастило… Якщо Мариня дістала п'ятку, то скільки заплатила Катерина родині покійниці? А лікарі — конкуренти, які тільки і чигають, щоб
їхньому колезі поковзнулася нога… Чим… чим… заставив він їх мовчати… хіба одним тим, що у свій час не зробив ужитку із скандальних випадків у їхній практиці… рука руку миє, бо обидві брудні. А мої діти затаїли переді мною… але це не з жалощів до мене, що ніби зараз всім проймаюся… ні, ні, не з жалощів, Аркадію, а… якась дурна недовіра до матері… А особливо Катерина, знаєш, яка вона…"
— Їмосць щось кажуть?
— Ага, кажу. Кажу, що наколи пані докторова дала Марині п'ятку, щоб Мариня мовчала, то хай Мариня мовчить.
— Або я комусь говорю?
— Ну добре, вже добре… А звідки Мариня знає, що чоловік покійниці готовий винаймити нам будинок? Та він, напевно, має великий жаль до нас всіх, хоч ні я, ні Мариня не знаємося на медицині й небіжки не рятували.
— А бачить їмосць, що не має.
— Десь Мариня все знає…
— А то файс! — за своєю улюбленою звичкою скресала Мариня долонями. — Чай-ко не виссала я того з пальця! Сам, прошу їмосць, говорив мені про це.
— Говорив Марині, що не має жалю до нас?
— Не це… не це… говорив, що готовий тепер винаймити нам той будинок.
— Дивно… А чого це Мариня тримала це дотепер у секреті переді мною?
— Та тому, що до сьогоднішнього дня я не знала на зіхер, чи будемо жити разом з молодятами.
— А що це мало до речі? У помешканні з трьох кімнат могли б і молоді поміститись.
— Ага, тої самої! Господар не хоче, щоб з нами жили й молоді.
— Так казав?
— Ая, казав. Ще казав, що йому дотепер неприємно, що покійна відмовила нам… питав мене, чи їмосць не образилась…
— Та за що я там мала так дуже ображатись? Мене цікавить що інше: чому він не хотів, щоб молоді жили разом з нами?
— Їмосць, бігме, як дитина. А хто нині хоче брати молоду пару на мешкання? Їмосць не знають, як воно є? Де двоє, там до року троє. А їмосць знають, як то в хаті, коли мала дитина… купцяння… хлюпцяння… пелюшки… вільгість в хаті… стінки мокріють… А нині кожному його праця дорога, кажім сюди, кажім туди. А крім того, може, йому не до вподоби, що Бронко — комуніст.
— Так казав?
— Та що їмосць пристають до мене, як прокуратор: казав чи не казав… Не казав, але міг подумати.
— Я не знала, що Мариня вміє читати чужі думки…
— Ага, вмію! От зараз їмосць скажуть мені, що тепер нема у Нашому комуністів, бо їх розігнали ще влітку минулого року!
— О, то Мариня аж так добре проінформована?
"А чому б не була проінформована, коли по базарі валандається повно безробітних "просвітителів".
— Що їмосць кажуть?
— Хочу сказати, чи Мариня не застановлялася над тим, що для нас двох трохи забагато мешкання з трьох кімнат? Мариня не думала над тим, що з чогось треба ті покої оплачувати?
— А чому не думала-м? Думала-м.
— І що надумала Мариня своїм розумом?
— А надумала-м то, що для нас три покої в сам раз. В одному, тому найменшому, будемо жити самі. В другому, тому від кухні, будемо тримати столівників, а до третього візьмемо студентів на стацію, бо я не гадаю сидіти, склавши руки.
— Мариня має фантазію.
— Прошу їмосць, якби не моя фантазія, то їмосць, як інші вдови по священиках, не вилазили б з єпископської канцелярії.
Олена зціпила зуби. Натяк був грубий і дошкульний, але слушний.
Олена перечекала, як випогодиться, щойно тоді вибралася на переговори з власником будиночка під черепицею.
В міру того як ущухав дощ, уляглись і збурені материнським жалем почуття в ній. Прийшла настільки до рівноваги, що могла подивитись на се очима сторонньої людини.
За малим винятком, одружені діти (притому у всіх суспільних верствах) воліють жити окремо. Такий закон життя. Чого ж тобі, нерозумна мамо, робити трагедію з того, що сама природа визнала законом?
Олені згадується розмова з Орестом Білинським, коли її дочка Неля тайком від усіх обвінчалася в тюремній каплиці з людиною" засудженою до смерті.