Жест цей розсмішив комісара.
— Ах, таки прорвало вас? Заспокойтеся, пане Завадко. Ми вас не заарештуємо. Ви незадоволені цим? Ви воліли б постраждати за ідею? На жаль, ми, як я вже сказав, не зацікавлені в цьому. Ви до вечора посидите в мене, у поліційнім арешті, разом із своїми однодумцями, а під вечір ми вас випустимо… на рандеву з нареченою. Пригадуєте собі, як тому рік, коли був той напад на маєток пана Загурського…
— Який напад? — Бронкові нерви знову підвели.
— Ах, нарешті ви таки вирішили заговорити? Розумно, мушу похвалити, дійсно розумно, тим паче, що про якісь насильні методи й натяку немає.
Бронко справді саме в ту хвилину вирішив мовчати, як мертвий.
— Так, маєте рацію, до нападу у буквальному розумінні не дійшло, бо хлопи опам'яталися, але заарештувати декого таки довелося. Ми тоді і вас притримали… Пригадуєте собі той інцидент? Притримали і… випустили. То не був випадок, пане Завадко, як могло здаватися. Скажу вам по секрету, що декому з ваших однодумців це дуже не сподобалося. Навіть більше: як нас інформували, це видалося майже підозрілим. А нам тільки того і треба було, щоб ваша особа почала викликати підозру. Мають націоналісти свого Ілаковича, то чому комуністам не дати Завадки? Докази… факти вашої з нами співпраці? Смійтеся, пане Завадко! З фактами дасть собі раду й простачок, але що робити з тінню підозри? Тим більше, що і сам здоровий глузд промовляє, що майбутньому зятеві панства Річинських годилося б, як я вже сказав, порвати з гріхами юності. А нам тільки про те й ідеться, щоб навіяти на вашу особу легеньку, мов газовий серпанок, тінь. Ха-ха… Чого ж ви, молодий чоловіче, самі насилуєте себе? Я ж відчуваю, врешті я бачу, що вам хочеться кинути мені репліку. Прошу. Я слухаю вас! Отже — ваше останнє слово? Нагадую вам ще раз нашу умову: не допомагайте, але й не перешкоджайте! Таки мовчите? А може, вам потрібний час для роздуму? Йдіть, пане Завадко, подумайте, а потім прийдете і скажете нам, що ви вибрали: тепле місцечко в ліжечку при боці молоденької жіночки чи… тюремні нари. Бо скажу вам, теж по секрету, що ми цяцькаємося з вами, доки цяцькаємося. А коли нам забагато буде цю-цю бабки, то накриємо горобчика, посадимо у клітку, а тоді хай цвірінькає… Хе-хе… Тепер ви вільні, пане Завадко! До відзеня, колего!
Звичайно після розмови з комісаром чи слідчим Бронко було з цього проклятого приміщення вилітав кулею, а цим разом не поспішав.
Мусив довести до чіткого формулювання думку, що стукнула йому під час монолога поліцая.
Є! Слово честі, брате, є!
Ворог з грізного і небезпечного перетворюється на… смішного! Все це — блазенада, брате, від непереможного моцарства[178] від можа до можа[179] до… спренжистої[180] поліції.
І тут, начеб хтось навіяв її, згадалась Бронкові одна цитата з Карла Маркса: "Історія діє грунтовно і проходить через багато фаз, коли несе в могилу застарілу форму життя. Остання фаза всесвітньої історичної форми — її комедія. Нащо так рухається історія? Для того, щоб людство, сміючись, розлучалось з своїм минулим".
Сниться Олені, що сидить біля вікна і пряде вовну, але то не вовна, а піна. Чим більше пряде вона ту піну, тим більше виростає її на куделі. Олена не сидить уже на ослоні, а пливе по білому шуму. Світ за вікном поволі з зеленого перетворюється на молочно-білий, бо вовна-піна сягає вже віконних рам.
"Ще заллє дім і потопить дітей, наче кошенят", — думає з острахом Олена, але перестати прясти не може. Пальці проти волі сукають білі сувої, а веретено фуркоче, наче заведений механізм.
"Коби хоч діти врятувати, бо мені вже й так кінець!" — і у сні Олена турбується насамперед про дочок.
Прокидається з тягарем на серці. Хоч не має годинника під рукою, знає: вже пізній час.
Відхиляються до кухні двері. Увіходить Мариня. Сміється з порога.
— Але ж бо їмосць спали-спали. Щось балакали крізь сон. Я аж настрашилася. Думаю, не дай боже хвороба яка.
— Котра година? — питає Олена, щоб зорієнтуватися в часі.
— Пів на десяту! Файс їмосць спали, що? Листоноша був. Приніс лист і листівку. Ще злостився, що на листі не той номер написано. А я йому відтяла, що до нас можуть приходити листи і без номера. Мудрий який! Щось мені здається, прошу їмосці, що то листівка від Славуні…. Ану, хай їмосць подивляться.
Листівка була справді від Слави. Писала своїм гандрабистим (а яким дорогим для материних очей!) письмом, що завтра-післязавтра вибирається знову до Львова. Звідтіль напише докладніше про свої плани.
Олена насторожилась: які плани? Чого це вона раптом знову вибирається до Львова, коли, згідно з попередніми планами, вона повинна б ще мандрувати по Поділлю? Що за вибрик знову?
Та хай там! Слава богу, що сон виявився тільки сном, а її дітям не загрожує смерть від білої повені.
А де ж той лист? Лежить на нічній тумбочці біля Олениного крісла, там, де його поклала Мариня.
Олена взяла лист і машинально перевернула на другий бік: хто ж надавець? Адреси там не було. Поштова печатка була з Нашого. Місцевий, значить.
Боже, боже, за життя Аркадія місцеві листи здебільшого означали запрошення на весілля, хрестини, ба навіть і заручини.
Уважніше придивилася до адреси, і в неї почали труситися пальці (а лист їм у такт!).
Мамо рідна, таж на ньому було написане Зонине ім'я!
Олена підсвідомо відчула, що лист не добрий для її дитини. Можливо, в цьому і рука провидіння, що ця погана звістка попала насамперед в руки їй, матері.
Хоч у Річинських вважалося поганим тоном читати навіть чужі листівки, Олена героїчно роздерла конверт.
Лист починався стереотипним зверненням "високоповажна пані", а далі виписувалися в ньому такі несотворенні страхіття, що у Олени аж виступив холодний піт на побілілім лобі. Річинську обняв такий страх, що й серце перестало битись. Подумала: "Помру, і ні одної дитини не буде при мені". Усвідомлення такої жахної можливості повернуло їй сили, і вона ревно заплакала. Були то сльози глибокої образи, жалю до злих людей і обурення на них, а попри все те і підбадьорлива свідомість, що весь той брудний наклеп на її дитину — огидна брехня.
Така напасть на її дитину, така напасть!