Олена не береться заперечувати, бо гірше буде, коли виявиться, що мати не знала, що чинить її дочка. Пожовкла з страху перед тим, що зараз звалиться на неї, Олена ледве дихає.
"Наклеп чи правда, — думає у відчаї, — однаково боронитиму свою дитину".
— Ти ж була на концерті Мединського, правда? Скажи сама, чи то пристойно, щоб дівчина цілий вечір трималася за руки з мужчиною, з яким офіціально не заручена? Скажу тобі правду, можеш ображатися на мене або ні, я сама не знала, куди очі свої подіти. А наш Нестор — ти ж знаєш, що то за зіллячко, що я буду тобі говорити! — побачив таку вільність і собі схопив за руку невістку Ілаковичів. Прилюдно, Гелюню, прилюдно! Я думала, що Несторова вже тоді сконає на місці.
— І то все, Мелясю?
Олені хочеться заплакати від великого нервового напруження. Тільки й гріха на її дитині, що трималася з коханим за руки? І за це ти готова її з болотом змішати, ти, суха, безсердечна жінко?
— А по-твоєму, то ніц? Якщо ти так вважаєш, то я перепрошую… Я — що мені? — кожний хай дивиться на себе, але знаєш: і твої, і мої панни — Річинські, і я не хотіла б, щоб плітки про твоїх дівчат падали й на моїх. От усе. Тим більше, що мені тепер особливо залежить на добрій репутації моїх дівчат… Особливо!
Меланія, велична і таємнича, чекає, що Олена стане її докладно випитувати, чому це особливо тепер так дорожить вона доброю славою своїх дочок.
Олена думає про інше. За життя Аркадія Меланія на кожному кроці підкреслювала своє посвячення з Аркадієвою родиною, а тепер виходить, що вона мало що не соромиться цього споріднення.
— Я і за життя Аркадія, як знаєш, і тепер ніколи нікому не нав'язую ні своєї особи, ні своїх дітей. Не вважаю, що Славуня допустилася смертельного гріха. Може, ти щось більше знаєш, то, прошу, можеш сказати. Я взагалі не знаю, про що тобі йдеться. Що сталося? Бо я нічого не розумію, не бачу нічого такого…
Меланія починає плакати у батистову хусточку. Виявляється, що це сльози радості.
— Я не хотіла говорити, але хай уже там! Будеш першою, якій я відкрию цей такий радісний, такий несподіваний для нашої родини секрет… Отже, Гелюню, щось таке виходить, що моя Аврельця скоро піде від мене.
— Як? Куди? — ще не може второпати Олена.
— До мужа, Гелюню, до мужа! Скоро будемо мати весілля: Аврельця виходить заміж.
— Оце-то новина! Олю, Нелю, Мариню, де ви там? Ходіть сюди, почуєте новину: Аврельця тітки Меланії виходить заміж!
Мариня, яка перша від цієї новини застигла з відкритим ротом, перша й пустила язик у хід: хто наречений? Де познайомились? Скільки йому років? На приватній посаді чи державній? З якої родини? Кавалер чи вдівець?
Меланія, ігноруючи всі запитання Марині, крізь зуби звертається просто до Олени:
— Відколи це у вас заведено, щоб служба втручалася у розмови? Щось не пригадую собі, щоб за Аркадія водилося таке.
Не встигла Олена оборонити Марині (і свій власний авторитет), як ввалився в кімнату, як звичайно підхмелений, стрийко Нестор.
— А-а-а-а, кого я бачу? — присмоктався до руки Меланії. — Мої поздоровлення. Мої найщиріші поздоровлення! Цс… я нічого не сказав. Мовчу, пане добродію, мовчу.
— Можеш не мовчати, я вже сказала Гелі.
— О, то чудово! То ще раз поздоровляю, пане добродію! Тоді я скажу, дорога Мелясю, що я той… щойно розійшовся з твоїм майбутнім зятем, а моїм майбутнім — як його? — племінником. Випили, ну, випили, пане добродію, з такої оказії. Гелюню, тобі казала Меляся? Що, не казала? То ти ще не знаєш, що нарешті будемо мати у своїй родині прямого нащадка великого гетьмана?
— Несторе, ти вже зовсім втратив голову.
— Як то, пане добродію, втратив голову? Я, може, сказав щось недоречне? Наречений Аврельці, пан полковник Василь Іванович, — так, Мелясю? — походить з гетьманського роду Дорошенків, пане добродію!
— То він росіянин? — живо зацікавилася Олена. Може, випадково наречений Аврельці знатиме, що сталося з тим полковником, що в чотирнадцятому році пив чай на веранді у них на приходстві і співав "Вечерний звон"? Тамтой теж казав звати себе по імені і по батькові.
— Чого зразу москаль? Де ти чула, щоб москаль називався на "енко"? — накинулася на Олену мокрим рядном Меланія. Бушувала в ній ще злість на дівку: яке її собаче діло, скільки років полковнику?
— Він з великої України, — злагіднював задиркуватий тон Меланії п'яний Нестор, який взагалі був прихильний до Аркадієвої жінки, — з Придніпрянської України, Гелюню, нашої батьківщини, пане добродію! Там прийнято називатися по імені й батькові. Мені, наприклад, подобається цей звичай. Так би мовити, народний, пане добродію. То ми тут під впливом польської культури навчилися "пше пані, пше пані". А сам пан Дорошенко — полковник, син генерала, пане добродію!
— Всі петлюрівські емігранти — або князі, або генерали, а в крайньому разі полковники, і всі вони полишили маєтки на тому боці, — сказала Ольга до Нелі так, аби не почула тітка Меланія. Тіточка становилася попросту несмачна своєю бундючністю.
— А скільки йому років, коли він ще за Петлюри був полковником? — наївно спитала Неля, не думаючи вразити тітки Меланії. Та тітка Меланія того дня була надто вразливою.
— Запам'ятай собі, Нелюню, що мужчина має стільки, скільки почуває. А пан Дорошенко почуває себе ще ого-го.
— Він дійсно, пане добродію, ще ого-го! Давай, Гелюню, може, в тебе щось там знайдеться, вип'ємо за щастя молодих, пане добродію! Гаудеамус ігітур, ювенес дум сумус![137] Вип'ємо, пане добродію, вип'ємо за щастя молодих — це перш за все, за ті маєтки над Дніпром — це по-друге, бо я ще не сказав, Гелюню, що пан Дорошенко, крім того, що полковник, ще й дідич, чи то пак поміщик, пане добродію! Ех, — Нестор хвацько взявся за потилицю, ніби замірявся пуститись навприсядки, — як відберемо землі від більшовиків, тоді, пане добродію, повеселимося у маєтку Василя Івановича! Мелясю, ви собі уявляєте, пане добродію? На тройках з хутора до хутора на млинці, з кав'яром, на пампушки з українським борщем. "Ай да тройка, снег пушистый, ночь морозная кругом…"
Олена найшла пляшку перцівки, яку приховала ще з весілля Катерини. Думала розпечатати на весіллі Славуні. Не довелося розпити її за щастя рідної дитини, то Олена офірує її за щастя дочки Михайла (за Меланину лише не пила б!).