Але, попри все, хотілося вірити, що в даному випадку вона справді може відіграти якусь позитивну роль у житті Маркіяна.
Нелина романтична натура жадала, щоб вироком долі саме їй судилося що-небудь змінити в житті того хлопця.
В чому могла б проявитися її допомога? Може, зважаючи на близький судовий процес, піти до когось щось попросити, дізнатися про щось?
Не дуже звертаючи увагу на її гарячкові запитання, Романик чвиркнув крізь зуби.
— То ви аж такі певні себе, панно Нелю? Вам здається, кицю, що ваша гарна бузя може хлопа від шибениці врятувати?
Як же грубо з його боку і несправедливо! Сам же казав, що вона могла б багато допомогти Маркіянові. Навіщо тоді ця несмачна іронія? Чому не викладе до ладу, як повинна виглядати допомога з її боку?
Чекає, що Романик скаже що-небудь конкретне. Ладна повернутися з ним з-під брами і ще раз повторити пройдену дорогу, аби лише дізнатися чогось певного про свою участь в долі Маркіяна.
Романик не виявляв наміру повертатися ще раз в сторону міста, тим більше, що по вулиці Легіонів рушили валки селянських возів, здіймаючи неймовірну куряву.
Перед брамою на вулиці Куліша схопив Нелю за руку і по-чоловічому стис її.
— Незабаром розпочнеться процес Маркіяна, а потім і ми почнемо з вами діяти. А поки що настроюйте себе, гарна панно, на те, що ви будете співпрацювати з нами.
— З вами?
— Я ще не такий дурень, щоб на себе "ви" говорити. З організацією. Я думаю, що вам не треба багато пояснювати, що таке ОУН.
— Чула, — півголосом промовила Неля, перемагаючи страх. Боялася не за своє життя. Боялася, що може раніше втратити Маркіяна, ніж встигне допомогти будь-чим йому.
— Чого ж ви ніби сторопіли?
— Я?
— А хто? Польський ксьондз? Я ще повинен вас попередити, що відтепер треба тримати язичок за зубами, бо інакше… Пощади не буде.
Попередження чи погроза? Мабуть, одне і друге.
— Але чому аж після процесу, ви кажете? Тоді і так усе пропало. Мені здається, що коли і є якась можливість допомогти йому, то тільки тепер, доки ще його не засудили, не вивезли з Нашого.
— Ви так вважаєте? — сміється з неї у вічі. — Я радив би вам, паннунцю, менше метикувати на цю тему і взагалі не тикати свого гарного носика в цю справу. Відразу після процесу його не вивезуть. Потім буде ще одна така справа, де Маркіян виступатиме як свідок, а ви як підсудна. А ще потім, можливо, обоє будете на волі.
Нервові сльози захитують Нелі світ. Не допитується, яким це чином опиниться вона в ролі підсудної. Задовольняється тим, що, можливо, згодом будуть обоє на волі.
— Про деталі ще поговорять з вами.
— Скільки йому загрожує?
Романик встромляє в неї очі, наче збирається її загіпнотизувати.
"Позер", — відразу облітає з Нелі попередній страх.
— За участь у вбивстві політичного діяча і зраду найяснішій Речі Посполитій Польській — шнурок. Навіть не куля, а вульгарний шнурок. Ви чого зблідли? Не здумайте мені хляпнути тут… Але, ви чуєте, шибеницю замінять йому на досмертну тюрму. Дякуйте бозі, що не попав під воєнно-польовий суд. Ходили би-сьте тепер у подвійній жалобі. Але з вас ще романтична панніца!
— А адвокат? Хто його боронитиме? Не могла б я з адвокатом переговорити?
Романик демонстративно всуває руки в кишені штанів.
"Дурень, сподівається, що це мене буде шокувати". Високий, кудлатий, на широко розставлених ногах, сходив на клоуна.
— Т-те-е. Можете поговорити з адвокатом, якщо він взагалі схоче говорити з вами. Він вас спитає перш за все, в яких ви взаєминах з арештованим, а що ви йому скажете? Ким вам доводиться Маркіян Івашків? Скільки вам не шкода грошей на нього? — невідомо, на адвоката чи Маркіяна.
— В мене зовсім нема грошей.
— Зате у вашої мамці…
— У мами теж нема.
— Якраз я вам повірю! На всякий випадок є ще швагер доктор Безбородько. Якщо притисне ("хто? що?"), не бійтеся, гроші знайдуться. Запевняю вас.
Неля мовчить, піднявши брови. Думає, як би їй чимскоріш дістати адресу адвоката і відв'язатися від цього грубіяна. А може, могла б трохи грошей випросити у коханого доктора Гука? Єдина людина, в якої не соромно було б просити.
— То старий чоловік, — торочить Романик далі, — і я боюся, що такі екзальтовані панєнки можуть припасти йому не до густу[89]. Спортик, панно Нелю?
— Для мене це не спорт, пане Романик.
— Серйозно? А це я тільки хотів почути від вас, панно Нелю.
"Як він мене ловить на кожному слові!"
В канцелярії Неля адвоката не застала. За маленьким столиком під стіною сиділа чубата блондинка з губами серденьком і, висолопивши язичка, спилювала мініатюрним пильничком нігті на руці.
— Де пан меценас?
— Дома. Тобто, можливо, дома. (Друкарка, як видно, була привчена точно висловлюватись).
— Сьогодні не буде в канцелярії?
— Цього ніколи не можна з певністю сказати.
— А яка приватна адреса пана меценаса?
— Чи справа аж така нагла?
— Так. Дуже.
— Тоді Глинчарська, 43.
— Дякую. До побачення.
Глинчарська? Глинчарська… Де це може бути? А, попри старе єврейське кладовище вгору, ліворуч цегельні.
Виявилося, що від цегельні треба ще йти шмат дороги вулицею. Скісною, бо стежка ліворуч була ще з весни заорана.
Будинок, позначений номером 43, був вузький, але вгорі поширювався критими і відкритими балконами, обсадженими центуріями так, що здалека справляв враження великого вазона. На жаль, вхід до нього був анітрохи не поетичним, крізь дірку у дерев'яних сходах, що вели до квартир з балконами, не вихиляючись за поруччя, можна було побачити всю перспективу сходової клітки.
Бруд, який тут панував, належав до категорії тих понять, що їх конкретно не можна собі уявити.
Неля подзвонила в потрібну їй квартиру.
Двері відчинила молода жінка на останніх місяцях вагітності, з підпухлими очима і роздутим носом. Відразу якось до смішного незграбно загородила своєю дебелою фігурою вхід досередини. Сама вона вся опливла жиром.
— Чи пан меценас дома?
— Нема, — скорботно видихає жінка, недалека того, щоб розплакатись. — Нема його дома, а я так просила його. Повинен був би послухати. Так себе зле почуваю, а тут ще й прання треба було скінчити. Нема дома. Може, в суді, не знаю…
Неля приклала хусточку до рота і збігла вниз. Липкий бруд — хто б повірив! — чіплявся підметок.