— Не треба так говорити, — ледь холодно спинила його Керрі.
— Невже ти не дозволяєш мені сказати тобі…
— Ні,— відповіла вона підводячись. — До того ж мені вже час збиратись у театр. Я мушу покинути тебе. Ходім!
— О, зажди ще хвилинку, — благав Друе. — Ти ще маєш час!
— Ні,— лагідно промовила Керрі.
Друе неохоче підвівся з-за розкішного столу і пішов слідом за нею. Він провів її до ліфта і спитав:
— Коли ж я побачу тебе знов?
— Та коли-небудь побачимось, — відповіла Керрі.— Я лишатимусь у Нью-Йорку ціле літо. На все добре!
Дверцята ліфта розчинились.
— До побачення! — відгукнувся Друе.
Шелестячи сукнею, вона зникла у ліфті.
Він пройшовся по вестибюлю зажурений — його давнє жадання ожило з новою силою. Вона була тепер така далека від нього! Весела й пишна публіка нагадувала про неї. Він вирішив, що вона суворо до нього поставилась.
Керрі ж займали зовсім інші думки.
Саме в цей вечір вона проїхала повз Герствуда, що чекав її біля "Казино", і не помітила його.
Другого вечора, ідучи до театру, вона зустрілася з ним лице в лице. Він знову чекав, знесилений як ніколи, але сповнений рішучості побачитися з нею, навіть якби для цього довелось послати їй записку. Спочатку вона не впізнала його в цій обшарпаній, жалюгідній постаті. Вона злякалась, коли до неї раптом підступив якийсь голодний жебрак.
— Керрі,— мовив він майже пошепки, — я б хотів сказати тобі кілька слів.
Керрі повернулась і одразу впізнала його. Якщо в її серці ще жевріло якесь лихе почуття проти нього, воно вмить згасло. Але вона не забула і того, що сказав їй Друе про вкрадені гроші.
— Боже мій, Джордже! — промовила вона. — Що з тобою?
— Я був хворий, — відповів він. — Оце тільки вийшов з лікарні. Ради бога, дай мені трохи грошей, прошу тебе!
— Так, так, — вимовила Керрі тремтячими губами, насилу стримуючи плач. — Але що ж це з тобою?
Вона розкрила сумочку і вийняла все, що там було — один п'ятидоларовий і два дводоларових папірці.
— Я ж кажу, що був хворий, — відповів він дражливо.
Нелегко було йому приймати допомогу з цих рук.
— Ось на, — промовила вона. — Це все, що я маю при собі.
— Гаразд, — відповів він стиха. — Коли-небудь віддам.
Керрі стояла і дивилась на нього, а перехожі озирались на неї. Вона ніяковіла під поглядами сторонніх, ніяковів і Герствуд.
— Чом же ти все-таки не хочеш мені сказати, що з тобою? — знов спитала вона, просто не знаючи, що їй робити. — Де ти живеш?
— О, у мене є кімната в Бауері,— відповів він. — Тут не місце про все це розповідати. Тепер у мене все гаразд!
Його явно дратували ці її щирі розпити, — занадто ласкавіша була доля до неї.
— Краще йди в театр, — мовив він, — я дуже тобі вдячний і більше не набридатиму.
Вона хотіла щось відповісти, але він відвернувся і почвалав далі.
Багато днів минуло, поки це видиво почало поступово бліднути і перестало гнітити її душу. Друе приходив знову, але цього разу навіть не зміг її побачити. Вона вважала його залицяння недоречним.
— Мене немає дома, — відповідала вона служникові.
І взагалі її спокійна, стримана й трохи відлюдна вдача аж дивувала, а отже й інтригувала навіть широку публіку.
Незабаром дирекція вирішила організувати гастрольну подорож у Лондон. Другий літній сезон у Нью-Йорку не обіцяв великих прибутків.
— Як ви дивитесь на те, щоб спробувати завоювати Лондон? — спитав її якось антрепренер.
— Може статись якраз навпаки, — відповіла Керрі.
— Ми, мабуть, виїдемо в липні,— сказав він на це.
Поспішне готування до від'їзду зайняло всі думки, і згадка про Герствуда розвіялась. І він, і Друе лише випадково дізнались про те, що її вже нема в Нью-Йорку. Друе якось зайшов і, почувши, що вона поїхала, не міг стримати вигуку розчарування. Він постояв у вестибюлі, покусуючи кінчики вусів, і, нарешті, дійшов висновку, що минулому немає вороття.
"Та не варто й шкодувати", — потішав він себе, але в глибині душі почував інше.
Герствуд сяк-так перебувався все довге літо й осінь. Один місяць він займав місце швейцара в якомусь танцювальному залі. Потім знову жебрав, часто голодував, часто ночував у парку. Так минуло ще багато днів. Доведений до краю голодом, він звертався по допомогу до доброчинних установ, скрізь, куди тільки міг. Серед зими Керрі повернулася в Нью-Йорк і виступала на Бродвеї в новій п'єсі, але Герствуд нічого не знав про це. Кілька тижнів уже блукав він по місту з простягнутою рукою, в той час як вогненні літери щовечора палали над веселим натовпом, закликаючи подивитись на неї. Друе бачив рекламу, але більше не пробував побачитися з Керрі.
Десь у цей же час повернувся до Нью-Йорка і Еймс. Його справи на Заході посувались успішно, і тепер він відкрив лабораторію на вулиці Вустер. З Керрі він, звичайно, зустрівся у місіс Венс, але ця зустріч не схвилювала їх. Він вважав, що вона й досі живе з Герствудом, і тільки згодом дізнався про свою помилку. Не знаючи подробиць, він і далі удавав, ніби йому нічого не відомо, і не порушував цієї теми.
Еймс і місіс Венс пішли подивитись на нову оперету з участю Керрі; свої враження він висловив з властивою йому одвертістю.
— Їй не місце в цьому театрі,— сказав він. — По-моєму, вона здатна на краще.
Одного разу вони випадково зустрілись у Венсів, і між ними почалася дружня розмова. Керрі й сама не могла б сказати, чому вона більше не почуває давнього палкого інтересу до нього. Причина, безперечно, була та, що раніше він втілював щось таке, чаго вона не мала; але вона цього не усвідомлювала. Успіх навіяв їй переконання, що тепер він повинен бути про неї вищої думки. Насправді ж її маленька слава, створена газетами, в його очах не мала ніякої ціни. Він вважав, що вона могла б піднятися значно вище.
— Ну що ж, ви так і не пішли у драму? — сказав він, пригадуючи, що вона колись виявляла інтерес саме до цієї галузі сценічного мистецтва.
— Ні,— відповіла вона. — Поки що — ні.
Він так подивився на неї, що вона одразу зрозуміла: він вважає це її помилкою. І те спонукало її додати:
— Але я думаю про це.
— По-моєму, вам слід про це подумати. При ваших нахилах вам місце в драматичному театрі.
Її дуже здивувало, що він говорить про її нахили. Невже він так добре її розуміє?