— Чому ви такої думки? — спитала вона.
— Бачте, — відповів він, — наскільки я можу судити, ви вдачею співчутливі.
Керрі всміхнулась і злегка почервоніла. Чистота його думок і незвичайна одвертість розбудили в ній тепліше почуття до нього. Поклик ідеалу знов знайшов відгук у її серці.
— Я й сама не знаю, — відповіла вона, хоч і не могла приховати, що їй це дуже приємно чути.
— Я бачив вас на сцені,— додав він. — Ви граєте дуже добре.
— Я рада, що вам сподобалось.
— Дуже добре, — повторив він, — як для оперетхт.
Розмова на цьому закінчилась — щось перебило її. Але згодом вони мали змогу її продовжити. Після обіду Еймс сидів у кутку кімнати, втупивши погляд у підлогу, а Керрі ввійшла ще з кимсь із гостей. Уперта праця поклала на ното обличчя тінь утоми. Керрі й сама не могла б сказати, шо їй так подобалося в цьому обличчі.
— Самі? — промовила вона, звертаючись до нього.
— Я слухав музику.
— Я зараз повернусь, — сказала, виходячи, супутниця Керрі, яка не бачила у ньому винахідникові нічого цікавого.
Вона стояла перед ним, а він звів очі і глянув їй у лице.
— Правда, яка зворушлива мелодія? — спитав він, ще прислухаючись.
— О, дуже! — відповіла вона, теж прислухавшись і відчувши красу того, на що він звернув її увагу.
— Сідайте, — промовив він і присунув сусіднє крісло.
Кілька хвилин вони слухали мовчки, охоплені тим самим почуттям, тільки що в Керрі від нього аж серце затрепетало. Музика глибоко чарувала її, як і в давні дні.
— Не знаю, чим це пояснити, — заговорила вона, почуваючи, як у її душі пробуджується незбагненне тоскне жадання, — але музика завжди якось дивно впливає на мене, мені хочеться чогось такого… я…
— Так, — промовив він, — я це розумію.
Він раптом звернув увагу на те, як безпосередньо й одверто висловлює вона свої почуття.
— Не треба сумувати, — сказав він їй.
Він замислився, потім знов заговорив, нібито про інше, але й ті його слова були співзвучні їхньому настроєві.
— На світі є багато такого, чого нам хочеться, але, на жаль, не можна гнатися за всім одразу. І нічого не поможе ламати руки і побиватись за недосяжним.
Музика замовкла, він підвівся і тепер стояв перед Керрі.
— Чом ви не вступите до доброго, серйозного драматичного театру? — спитав він, допитливо дивлячись на неї, немов вивчаючи.
Ці великі, щирі очі, ледь болісний вираз уст підтверджували його думку.
— Може, я так і зроблю, — відповіла вона.
— Ваше місце там, — додав він.
— Ви гадаєте?
— Так, — відповів він. — Я цього певен. Ви, мабуть, і самі того не знаєте, але в вас є щось таке, ніби ви створені для драми; надто ж це позначається в очах і в лініях уст.
Керрі була в захваті. В ту мить вона забула про свою самотність. Ось коли вона діждалась хвали розумної і проникливої.
— Саме в очах і в лініях уст, — повторив він замислено. — * Пригадую, коли я побачив вас уперше, я одразу подумав, що у вас якісь незвичайні уста. Мені здалось, що ви зараз заплачете.
— Як дивно, — промовила Керрі, зворушена й захоплена його словами.
Ось чого завжди жадало її серце!
— Потім я помітив, що це ваш природний вираз, а сьогодні я знову звернув на це увагу. На очі ваші теж часом
набігає якась тінь, і вона ще побільшує це враження. Це, мабуть, тому, що вони в вас такі глибокі.
До краю схвильована, Керрі дивилась йому просто в обличчя.
— Ви, мабуть, і самі не усвідомлюєте цього, — додав він.
Вона відвела погляд, щаслива чути це все від нього. Їй хотілося справджувати ті почуття, що відбиваються на її обличчі. А це відкривало шлях для нових прагнень.
Отже, Керрі мала про що думати до наступної зустрічі з ним через кілька тижнів. Ця розмова показала їй, що вона віддалилася і все далі віддаляється від того ідеалу, який володів її душею під час спектаклю в залі Евері і довго ще потім. Як же це сталось, що вона втратила його?
— Я знаю, чому ви повинні мати успіх, якби вам дати драматичнішу роль, — сказав їй Еймс цього разу. — Я це простежив і…
— Що саме? — спитала Керрі.
— Бачте, — сказав він таким тоном, як говорить людина, задоволена тим, що розгадала важку загадку, — справа в тому, що ваше обличчя яскраво відбиває найрозмаїтіші почуття. Те ж саме враження справляє зворушлива пісня або картина. Це щось таке, що люди люблять спостерігати, бо це є природне відбиття їхніх почуттів і прагнень.
Керрі дивилась на нього, не зовсім розуміючи.
— Люди завжди прагнуть висловити свої почуття, — провадив він. — Але більшість їх нездатна до цього. Вони покладають це на інших. Для цього й існує талант. Один висловлює за них їхні бажання в музиці, другий — у поезії, третій — на сцені. Часом природа обдаровує цією здатністю обличчя, роблячи його виразником усіх людських прагнепь. Саме це і сталося з вами.
Говорячи, Еймс дивився на неї, і цей погляд допоміг їй зрозуміти суть його слів. У всякому разі, вона збагнула основне: що її обличчя здатне висловлювати жадання всіх людей. І була щаслива це чути. Але він додав ще:
— Це накладає на вас нелегкий обов'язок. Сталося так, що ви маєте цю рису. Це не є ваша заслуга, тобто я хочу сказати, що ви могли б і не мати її. Ви нічим не заплатили за неї. Але, оскільки ви її маєте, ваш обов'язок — не занедбати її.
— Як саме? — спитала Керрі.
— По-моєму, ви повинні присвятити себе драматичному мистецтву. У вас стільки почуття і такий мелодійний голос. Створіть із цього цінність для інших. Тоді ваші здібності не пропадуть.
Останнього Kepi не зрозуміла. З усього ж іншого їй стало ясно, що її успіх в опереті не вартий нічого або майже нічого.
— Я вас не розумію, — промовила вона.
— Ось що я хочу сказати. Ця ваша особливість виявляється у ваших очах, в лініях уст і, звичайно, у вашій вдачі. Але знайте, — ви можете все це втратити. Якщо ви перестанете на це зважати і житимете для себе самої, для задоволення своїх бажань, ви втратите свій талант дуже швидко. З очей ваших зникне цей особливий вираз. Зміняться уста. Зникне і ваше сценічне обдарування. Вам, може, здаватиметься, що це не так, але ви втратите ці дари. Природа подбає про це!
Він так прагнув сприяти розвиткові всякого доброго паростка, що часом у своїх проповідях доходив до пафосу. Щось у Керрі зачіпало якісь струни в його душі. Йому хотілося розворушити її.