Керрі відступила на крок, чекаючи, що зараз почнеться дуже неприємна розмова.
— Невже ти навіть не хочеш подати мені руку? Яка ж ти чарівна! Боже мій, дай же свою рученьку!
Керрі, всміхаючись, власне, тільки через його безмежну добродушність, простягла йому руку. Він постарішав, але загалом майже не змінився. Та ж елегантність, та ж кремезна постать і рожеві щоки.
— Цей чолов'яга біля дверей не хотів мене пускати, доки я його не підмазав. Я був певен, що це ти, так, я знав! Але ж і пішла ти вгору! І граєш добре. Я так і знав, що це буде. Я випадково проходив сьогодні повз ваш театр і вирішив зазирнути. Я бачив твоє ім'я на афіші, але пригадав його тільки в ту мить, коли ти вийшла на сцену. Тоді мені одразу сяйнуло, що це ти. Я мало не впав! Це ж те саме ім'я, під яким ти тоді виступала в Чікаго, правда ж?
— Так, — лагідно відповіла Керрі, розгубившись перед його самовпевненістю.
— Я одразу впізнав тебе, щойно побачив. Ну, розкажи ж, як ти жила весь цей час?
— О, дуже добре, — відповіла Керрі, ще ніяк не можучи опам'ятатись від такої несподіваної атаки. — Ну, а ти як?
— Я? Чудово. Я тепер тут живу.
— Невже? — промовила Керрі.
— Так, я вже півроку в Нью-Йорку. Я тепер завідую тут філією нашої фірми.
— Ну, що ж, це дуже добре.
— А ти коли пішла на сцену? — поцікавився Друе.
— Та вже років зо три.
— Та невже? Ну, а я про це вперше чую. Але я знав, що так воно буде. Я ж завжди казав тобі, що ти чудово граєш — ти пригадуєш?
Керрі усміхнулась.
— Так, ти казав, — потвердила вона.
— Але як же ти розквітла! Я ще ніколи в житті не бачив, щоб хто-небудь так погарнішав. Ти навіть ніби трохи вища, ніж була.
— Я? Справді, я, мабуть, трохи й підросла.
Друе оглянув її сукню, потім перевів погляд на волосся, увінчане кокетливим капелюшком, потім зазирнув їй у очі, які ніяк не хотіли зустрічатись з його очима. Видно було, що він сподівається відновити давню приязнь негайно і на тих самих засадах.
— Слухай, — сказав він, бачачи, що вона бере в руки сумочку, збираючись іти, — я хочу, щоби ти зі мною сьогодні повечеряла, добре? Тут зі мною ще один приятель, він чекає.
— О ні, я не можу, — відповіла Керрі.— У всякому разі, не сьогодні. У мене завтра вранці репетиція.
— Та бог з нею, з репетицією! Ходімо повечеряєм! Приятеля можна буде зараз вирядити. Мені так хочеться побалакати з тобою по щирості.
— Ні, ні, я не можу, — рішуче сказала Керрі.— І не проси. Я ніколи не вечеряю так пізно.
— Ну, то просто поговоримо.
— Тільки не сьогодні,— похитала вона головою. — Поговоримо іншим разом.
Вона помітила, що по його обличчю промайнула ніби тінь; він, очевидно, починав розуміти, що колишнього не вернеш. Добросердій Керрі стало шкода — нащо його кривдити, він же завжди був такий ласкавий з нею.
— Приходь завтра до мене в готель, — сказала вона, пом'якшуючи відмову. — Пообідаємо разом.
— Гаразд, — погодився Друе зраділо. — А де ж ти живеш?
— У готелі "Уолдорф", — сказала вона, називаючи недавно споруджений фешенебельний готель.
— О котрій годині?
— Ну, скажімо, о третій, — промовила Керрі приязно.
Назавтра Друе прийшов, але Керрі зовсім не раділа, чекаючи його. Та коли він з'явився, як завжди по-своєму вродливий і в найблагодушнішому настрої, її побоювання, що обід цей буде їй неприємний, зникли. Друе був балакучий, як і давніше.
— А цей готель, я бачу, шикарний, правда? — такі були його перші слова.
— Авжеж, — відповіла Керрі.
Людина безпосередня й егоцентрична, він одразу ж почав докладно розповідати про свою кар'єру.
— Я незабаром відкрию власне діло, — заявив він між іншим. — Я можу одержати кредит на двісті тисяч доларів.
Керрі приязно слухала його,
— Скажи, — спитав він раптом, — а де ж тепер Герствуд?
Керрі ледь почервоніла.
— Десь, мабуть, тут, у Нью-Йорку, — промовила вона. — Але я його вже давно не бачила.
Друе на якусь мить замислився. Він не був певний, чи не відіграє й тепер колишній управитель бару важливої ролі в житті Керрі. Вій сподівався, що це не так, а слова Керрі зовсім його заспокоїли. Очевидно, Керрі розв'язалась з ним, подумав Друе, та цього й треба було чекати.
— Це завше велика хиба, коли хто таке зробить, як той Герствуд, — зауважив він.
— Яке це — таке? — спитала Керрі, і гадки не маючи, що зараз почує.
— Та хіба ти не знаєш? — відповів Друе і махнув рукою: мовляв, не прикидайся, ніби не розумієш.
— Ні, нічого я не знаю, — заперечила Керрі.— Про що ти кажеш?
— Ну, та історія в Чікаго… коли він поїхав звідти.
— Я не знаю, про що це ти, — повторила Керрі.
Невже він міг так нечемно натякати на втечу Герствуда з нею?
— Отаке! — недовірливо промовив Друе. — Хіба ж ти не знала, що, від'їжджаючи, він забрав з собою десять тисяч доларів?
— Що?! — вигукнула Керрі,— Ти хочеш сказати, що він украв гроші?
— Як же так, — промовив Друе, спантеличений її тоном. — Виходить, ти цього не знала?
— Та ні ж, — відповіла Керрі,— звичайно, не знала.
— Оце дивина, — сказав Друе. — Але ж це справді так. Усі газети про це писали.
— Скільки він узяв, ти кажеш? — спитала Керрі.
— Десять тисяч доларів. Правда, я чув, що більшу частину грошей він потім одіслав назад.
Керрі втупила розгублений погляд у розкішний килим. Усі минулі роки після її змушеної втечі постали перед нею раптом у зовсім новому світлі. Пригадалися їй сотні дрібниць, що потверджували справедливість цього. їй також спало на думку, що він узяв ці гроші заради неї. Замість ненависті до нього в її душі зродилося щось подібне до жалю. Бідолашний! Як це мусило гнітити його весь час…
А Друе, підігрівшись обідом і вином, розніжився і уявив, що успішно завойовує колишню прихильність Керрі. Йому вже здавалось, що не важко буде знову ввійти в її життя, хоч вона й високо залетіла. "Ах, оце щастя! — думав він. — Яка ж вона вродлива, яка елегантна, яка славетна!" Тепер, у блиску своєї сценічної кар'єри, в обставі розкішного готелю, вона була для нього жадана, як ніколи.
— А пам'ятаєш, як ти нервувалась тоді, в залі Евері? — спитав він.
На спогад про це Керрі усміхнулась.
— Мені не доводилось бачити, щоб хтось грав так, як ти в той вечір, Кед, — додав він, спираючись ліктем об стіл. — І я тоді був певен, що ми з тобою любенько житимемо й далі.