Геній справді послухав його. Талант не зрадив його. Але Гоголь згодом зрадив свого "прекрасного брата". Він кривив душею навіть і в цій провіщій хвилині: він не так прагнув до справжнього довершення, як до "блискучого майбутнього", як просто – до життя; будь-якою ціною. До свого генія він звернувся тоді лише, коли побачив, що всі інші засоби, вжиті задля осягнення того "блискучого майбутнього", скінчилися повним фіаско: служба в державних установах, професура, малярство і навіть, акторська кар'єра. Сама собою пересічність не була здатна проштовхнутись по табелі рангів імперії вище "колезького асесора" (хоч під час подорожей присвоювала собі титул колезького СОВІТНИКА" і навіть "ад'юнкт-професора"), сам собою добродій Гоголь-Яновський, як безліч йому подібних земляків, мусив би все життя борюкатися серед невідомости, нужди й нудьги. О, ця проклята, латана, жебрача, зловісна вбогість! "...Ніяк менше, ніж 120 карбованцями, можу обійтися в місяць, – писав він матінці, – і як у такому випадку не взятися за розум, за вигадку, ЯК ДОБУТИ ЦІ ПРОКЛЯТІ, ЦІ ПІДЛІ ГРОШІ, гірше від яких я не знаю нічого в світі.. Ось я й наважився...". 30.4. 1830).
Наважився – довіритись генію. Правда, спочатку дуже обережно, прикриваючись псевдонімами, щоб на ВСЯКИЙ ще інший випадок зберегти ім'я пересічности. Ось безталанна поема "Ганс Кюхельгартен", видана власним коштом за підписом якогось В. Алова і з власним хитрющим вступом: "...ми, принаймні, горді, що сприяємо ознайомленню світу з творчістю юного таланту". Одначе, світ не став щасливішим від появи цього "юного таланту" ("краще він не появлявся б", – злісно писав критик), і Гоголь із кріпаком Якимом кинулись по всіх книгарнях скуповувати злощасні примірники. Після того з'являються статті й уривки, підписані якимось ГЛЕЧИКОМ (глава з повісті "Учитель"), наступного разу якимось ЯНОВИМ, "Декілька думок про навчання дітей географії", або за підписом ОООО (чотири О з імени МикОла ГОгОль-ЯнОвський), знов глава з історичного роману в "Северных цветах", врешті без усякого підпису. Навіть "Вечори біля Диканьки" для всякої певности підписано якимось "пасічником Рудим Паньком", що його читачі довгий час вважають реальною особою...
Коли в 50-х роках XVIII ст. в Петербург валкою ринули малоросіяни, спокушені кар'єрою, яку зробив пестун долі Олекса Розумовський, котрийсь із невдах писав додому: "Ох, і тяжко-тяженько нам осьдечки. Приходыцця ковзаться а к и к о т по л є д у нашому братові...". Під цим підписався б і Микола Васильович.
"АХ, КОЛИ Б ВИ ЗНАЛИ МОЄ ЖАХЛИВЕ СТАНОВИЩЕ, – писав він знов до матінки, – НІ ОДНОЇ НОЧІ Я НЕ СПАВ СПОКІЙНО, НІ ОДИН СОН МІЙ НЕ БУВ СПОВНЕНИЙ СОЛОДКИМИ МРІЯМИ...". Бідна матінка Марія Іванівна, ще раз, бідна! В. Ломиковський писав з цього приводу І. Мартосу (9. 1 .1830.) : "... Як тільки Нікоша прибув у столицю, почав прохати у матінки грошей (на рахунок тих 6000 карбованців, які він одержить за свої трагедії!).
Вона, за допомогою А. Трощинського, зібрала 1800 карбованців, щоб заплатити відсотки в банк за заложений маєток, і послала їх Нікоші а геній Нікоша зіло возрадувався такому кушеві та поїхав вояжувати за кордон (перша подорож М. Гоголя до Любека. —Наша примітка), протратив усі гроші і повернувся в столицю. Трощинський, довідавшись про отакі подвиги Ніколи, сказав: "МЕРЗОТНИК! НЕ БУДЕ З НЬОГО ДОБРА!". І пішов би маєточок з торгів, але тепер, як сказано, борг заплачено..." (тим самим А. Трощинським. — Н. пр.).
Микола Васильович проектує з того всього навіть ВИЇХАТИ ДО АМЕРИКИ, бо, "крім кравецтва, знає й інші ремесла, наприклад, малярство й куховарення...". Становище, справді, незавидне. Але — еврика! "ТЕПЕР НА ВСЕ МАЛОРОСІЙСЬКЕ ВЕЛИКИЙ ПОПИТ В СТОЛИЦІ..." Зважте: як на паризькі парфуми й фестончики, саксонський фарфор і шефільдські машини. І за одну ніч нікому невідомий Глечик, Алов, він же Янов і ОООО, стає модним автором. Славно пішли сміховинні казочки, анекдотики про Басаврюка, коваля Вакулу, Солопія Черевика!.. "Його читають скрізь запоєм. Усі гоголівські вислови й звороти ввійшли в загальний ужиток. Це була нова мова – проста, сильна, смілива. Стало модним говорити по-гоголівському: "іди до чорта", "чорт тебе знає" та ін. Уся молодь говорить гоголівською мовою..." – пише сучасник (В. Стасов).
Невже це перший поцілунок генія, про який так благав? Невже тепер справді "до чорта" можна послати злидні й холоднечу літньої шинелі, в якій треба було бігати взимку по всій Малій Морській? До чорта службу в департаменті уділів, навіть в ПІ відділі (через протекцію Фадея Булґаріна, цього літератора-донощика і шпика), до чорта лекції у Васильчикових, до чорта прокляту вбогість, ділену з кріпаком Якимом, якого спересердя так часто бив по пиці!
До чорта приниження, падання до ніг, солодкі усмішки тоді, коли хочеться плакати!
"Не називайте мене генієм", – пише Микола Гоголь матінці, але думає навпаки. "Я так, признатись, прагну СЛАВИ, ВЕЛИКОЇ СУЧАСНОЇ СЛАВИ, – пише до Погодіна, – а от як зароблю великі гроші, написавши щось важуче!..".
Ні, Микола Васильович – хитрий малорос і збіса ВИТРИВАЛИЙ малорос. Ще не час посилати все до чорта. Пам'ятаєте: гетьман Мазепа терпів, коли п'яний Петро глумився над ним і шарпав його на бенкеті за вуса? Ще на черзі "Миргород", "Тарас Бульба"... Ось уже в чернетці комедія "Владимир III ступеня", але ні, це не пропустить цензура, й навіщо?.. Навіщо задиратися з тим, хто стоїть там, високо, на варті самодержавія й благопорядку, вперши, мов удав, свої олов'яні очі в усе, що живе? Олександра Россеті, познайомившись із "талановитим ХОХЛИКОМ" (тепер перед ним навстіж відчиняються всі двері в палаци й сальо-ни, в університети і на Парнас), зауважує, що "ПІВНІЧ ТЯЖИТЬ НАД НИМ, МОВ ШАПКА...". Тільки серед земляків він стає говіркішим і щирішим; Пушкін і Жуковський часто називають його "дурнем", "остолопом", "хохлом", "неотесою", в салонах часто дають йому зрозуміти його становище парвеню. Дарма, терпи, козаче!.. Пушкіна треба боготворити (читайте рецензію Гоголя на "Бориса Годунова" і його хитруваті, лестиві листи); також треба хвалити Жуковського і модного Брюлова, але ж бо все одно він їх у душі вважає меншими за себе ("будуть ще більші твори" – тобто його, Гоголя), зрештою й Шекспір, і нудний, розволікшій Ґете, й Вальтер Скотт, і Гюго ніщо перед ним. Гряди, генію!...