Хіба це ЄВНУША любов Гоголя до України? Її політично-суспільна концепція була імперіяльна; імперія для Россеті була твором різнонаціональним, раr ехсеllenсе раціональним, космополітично-універсальним, визначеним соціяльними й економічними потребами панівного класу (вона ніколи не помічала, захоплюючись красою українського неба, що в подвір’ї маєтку її матері Громоклії стояли кріпаки, покарані за якісь провини, з "рогатинами на шиї", взятими в росохаті диби), вона сама торгувала рабами; але Україна в цьому творі має своє чітке місце, різко протиставне ненависній Великорусі. Бувши у Калузі, де її чоловіка призначено згодом губернатором, Смирнова не находить слів до висловлення своєї нудьги й розпачу, які її огортають серед пустельного краєвиду й убогих духом людей.
"І НАВІЩОСТВОРИВ ГОСПОДЬ БАБ НА СВІТІ? НА ТЕ ТІЛЬКИ, ЩОБ РОДИТИ ДІТЕЙ КОЗАКАМ?"— записує нарочито бахвально і брутально Микола Васильович у чорновику "Страшного бандуриста". Перехитрював, видно, себе: хворобливо-сексуального, постійно сповненого еротичними візіями, одержимого візіями отих богорівно прекрасних жінок з алебастровою сліпучістю пліч, жінок, "котрі лежать принаднішим способом (!) у білому, мов сніг, спальному одязі" ("Коляска"), жінок, "неоціненних перл, котрі створили б рай, увесь світ для пристрасного мужа" ("Невський проспект"), жінок, на одну думку про яких поставали у ньому, як у бурсаку, "ад", "пекло", "мука"...
"ВИ БРЕШЕТЕ, Миколо Васильовичу, – сказала йому Олександра Осипівна, – НАВІЩО ВИ ЗАВЖДИ ТАК БРЕШЕТЕ?"... (Він розповідав їй, що був у Португалії й Еспанії, неначе Хлестаков, але ж бо він там ніколи не бував.)
Ця жінка його прозріла. Одна з небагатьох – і в тому була її сила і влада над ним. Вона його й "обернула на порох" – як сотниківна Хому Брута.
Віяв сірокко. Над Римом снувалась палюча мла склистих піщинок. Повітря, небо, камінь були мов полум'я. Навіть тінисті, духм'яні сади не давали прохолоди. Лист в'янув.
Сливе всі знайомі й приятелі Миколи Васильовича подалися з Риму. Він сам супроводив родину графів Вієльгорських, прибитих горем по вмерлому Йосифові, молодому другові Гоголя, аж до Чівіта-Веккіа й повернувся, бо, загалом, сидів ще без грошей. Говорили, що Аноліна, наймолодша Вієльгорська, Анна Михайлівна, сповнює його тихою любов'ю, але хто це міг угадати? Ще раніше виїхав з Риму старий князь із Яготина Микола Рєпнін, "гетьман" України, як його називано, бо він був генерал-губернатором Малоросії. Герой Австерліца, зазнав важкої образи від Миколи І: його зобвинувачено начебто у розтраті казенних грошей; в дійсності ж Микола І був невдоволений його ліберальним управлінням в Україні; всі українські пани жалілися на те, що він вставляється за селянами і хоче відновити козаччину. В Римі залишилась тільки його донька, княжна Варвара, але й та збиралась до Флоренції. Ніхто з Рєпніних, крім зятя –начальника колонії художників у Римі — Кривцова, жонатого із старшою Рєпніною, людини досить неприємної, не хотів зустрічатися з двором наслідника-царевича Олександра, що спинився тут, проїздом по Европі. В Париж виїхала й княгиня Зінаїда Волконська, рятуючись, як казали, від ченців, котрі, мов гайвороння, хижо розграбовували її майно. В Москву повернулися Погодін і Шевирьов, між іншим, з докладністю агентів таємної поліції дослідивши зміни в душі й умі Миколи Васильовича. Художники, крім працьовитого Іванова й німця Йордана, труїли час пияцтвом і гульнею. Гоголь нікого з тієї безжурної братії мочиморд не любив; поганий приклад Кипренського, який звів на нінащо свій величезний талант і так тут, у Римі, й загинув, ще був свіжим у його пам'яті.
Сірокко в'язнило його в квартирі; від вітру йому горіло обличчя: мучило, й безсоння. Іноді, з підібганими ногами, він сидів цілу ніч на канапі: скорючений, півмертвий. Іноді збігав униз, переляканий на смерть "нервичним" ударом –ось-ось умирав, але це швидко минало. Іноді завзятющо писав, стоячи й скриплячи пером: нічого не чув і нікого не бачив. Коли хтось заходив до нього, Гоголь спильна дивився світючими очима, але не промовляв ні слова – гість ні в сих ні в тих виходив. Розкошмана Нанна приносила йому знизу чайник із кип'ятком і кондитерські ласощі, "чортенята", як він їх називав, – пундики, бублики, цукерки. Об'їдався ними досхочу. В обід присилали йому страви з Фальконі й пляшку чінсано. Нанну, господаря і всіх інших Гоголь лаяв найвишуканішими римськими лайками, а деколи лупив щосили кийком, бо – "інакше з ними не можна". Хлопчика з крамниці, який приніс йому одного разу примірювати черевики, просто замучив до півсмерти тим примірюванням. Дивна річ, Микола Васильович, хоч ніколи не був поміщиком, поводився як поміщик, принаймні тоді, коли не був на людях. Недаремно він писав матінці й сестрі: "Накажи мужикам, щоб слухались економа, бо всяка влада – від Бога. Великий гріх –лінитись мужикові на роботі. Мужики нехай знають, що, виконуючи діло поміщиче, вони разом з тим сповнюють і Боже діло..."
***
Микола Гоголь утік з Петербурга, либонь, наляканий тим нежданим і негаданим ефектом, який викликав здраматизований ним анекдот Пушкіна про басарабського ревізора. Гоголь жив у добі жаху (вся панівна Европа боялася приходу революції), але й сам він боявся усього: страшного суду, духівництва (хоч разом із Пушкіним нестримно сміявся над ним, проектуючи, наприклад, якби це "одягнути всіх наших попів у фраки і примусити їх танцювати..."), боявся Миколи І, його жандармів, боявся цензорів і критиків, боявся холери і кепського травлення, боявся сирих овочів, грози і своїх читачів. Він метався по Европі, сповнений нудьгою й безпросвітним жахом. Може, він не розрахував своїх сил –знітився. Смерть Пушкіна додала йому тривоги: він опинився тепер сам-один, проте так болісно-перелякано горнувся до Жуковського, до Погодіна, до князів і княжат, до царських дипломатів і достойників, зате сахався усякої політики.
Не диво – в цьому світі, де він з'явився, він був – ніщо. Талант, той могутній, той несамовито-нелюдський талант, що розпирав усе його дрібненьке земне єство, був його єдиним майном. У нього не було дипломатичного хисту, ні кебети царедворців, як у його блискучих земляків – Гудовича, Скоропадського, Безбородька, Трощинського, які добивалися в Петербурзі зір, стрічок, влади й багатства. У нього не було краси, чи просто – тієї мужеської потенції, що дала змогу чабанові з Лемешів Олексі Розуму доп 'ястись аж до ложа цариці Єлисавети і потопати в царициних пестощах і діямантах. Він не творив БЕЗПОСЕРЕДНЬО видимих речей ужитку, як Левицький, Боровиковський або Мартос, не був настільки потрібний, як вони – майстри пензля й долота, що увіковічнювали пуцуловаті пики царів і вельмож. Він не мав дару Бортнянського вичакловувати мелодії, що нагадували сильним цього світу про їхню власну тлінність. У нього не було навіть чару найзвичайнішої людини, навіть малесенької протекції, щоб зіп'ятись хоч трохи понад голови миршавих "существователів". А як болюче він прагнув до того! "ВИ НЕ ПОБАЧИТЕ МЕНЕ ЗОВСІМ, АБО ПОБАЧИТЕ МЕНЕ В УСІЙ ВЕЛИЧІ!" – бундючно, ще юнаком, заповів він сусідам на Полтавщині (Скалонам), а ті дивувалися, бо в цій кумедійній, НОСАТЕНЬКІЙ, невеличкій і хворобливій постаті аж ніяк не могли запримітити "щось велике". О, як прагнув він бути славним, багатим, блискучим, "значущою особою"! Під Новий 1834 р. він мріяв: "Благаю тебе, життя душі моєї, мій генію! О, не ховайся від мене! О, БУДЬ БЛИСКУЧИМ, МОЄ МАЙБУТНЄ! Будь діяльним, відданим лиш труду й супокою! Якщо лінивство і безчуттєвість хоч на час посміють доторкнутись до мене – о, розбуди мене тоді! О, генію! Прекрасний, поглянь на мене! Я –навколішках! Я – біля ніг твоїх! О, не розлучайся зі мною! Живи зі мною, хоч дві години щодня, як прекрасний брат мій! Я довершу... Я довершу! Життя кипить у мені. Праця моя буде надхпенна! Над нею буде ширяти недоступне землі божество! О, поцілуй і благослови мене!..".