У цьому, скажімо, геніальному "ковзанні по льоду" МАЛОРОСІЙСЬКОГО КАР'ЄРИСТА – в ім'я чогось, що, велике, ще прийде – рафінований і мудрий патос. Що більше — ПЛЯН. Щабель за щаблем відбувається прямування до висот. Обчімхується все, що зайве. Важливе лише те, що діалектичне, важливе. Отож кінчається, майже обірвана, роля малоросійського скомороха, хуторянського дурника, наївного Рудого Панька. Ця личина вже зайва, як зайві друзі-українці з деякими ознаками революційносте — Максимович, Бодянський, Білозерський. Малороси можуть бути (Прокопович, Данилевський, Пащенко), але не українці.
Професура блискуче провалилася, гаразд: "Я розплювався з університетом... ВЖЕ НЕ ДИТЯЧІ ДУМКИ, ВЖЕ НЕ ДАВНЄ КОЛО МОЇХ ЗНАНЬ, АЛЕ МИСЛІ ЖАХАЮЧОЇ ВЕЛИЧІ ХВИЛЮВАЛИ МЕНЕ... геть, геть це все!.." А власне, ЩО "геть"? Фактично, змінились тільки пропорції. Замість підлабузнювання до фадея Булґаріна (якого, зрештою, висміює в листах до Пушкіна), до одного із шпиків імперії – підлабузнювання до найвищого шпика шпиків – Миколи І. Булгаріну свого часу Гоголь (бажаючи дістати посаду) НОСИВ ВЛАСНОРУЧНОГО ЛИСТА З ПОЕМОЮ-ПАНЕПРИКОМ, В ЯКОМУ БУЛҐАРІН – ЦЕЙ ГРАФОМАН ІЗ III ВІДДІЛУ – ПРИРІВНЮВАВСЯ ДО ВАЛЬТЕРА СКОТТА. Згодом Гоголь не завагаїться прирівняти Миколу І до Бога. Замість України, що була досі головним джерелом надхнення і доходу, – імперія. Замість скромних мрій ніжинського ліцеїста про "принесення державі хісна на будь-якій государственній должності", – сьогодні мрії вже не тільки про написаі її ія історії, "якої ще не написано ні у нас, ні в цілій Евроиі" (?!!), але й про становище ось такого собі пророка...
Після "Ревізора" – як писав цензор А. Никитснко – "Гоголь мав вигляд великої людини, якої амбіція безмежно ображена", На ділі ж – Гоголь злякався. Він занадто "наважився". Він почав гру з вогнем. Він злякався і догани, й ентузіязму. Він злякався політики в своєму сміхові, який поспішає пояснити як сміх "добродушний", що висміює "НЕ УЗАКОНЕНИЙ ПОРЯДОК І ФОРМИ ПРАВЛІННЯ, А ТІЛЬКИ САМОУПРАВНЕ ВІДСТУПСТВО ДЕЯКИХ ОСІБ ВІД ФОРМАЛЬНОГО Й УЗАКОНЕНОГО ПОРЯДКУ...".
Наївне хитрування! Невже Гоголь не розумів, що його "Ревізор" – це ланка революційної доби, це більше, ніж липневі барикади на вулицях Парижа, редути під Варшавою, дія карбонаріїв у Італії, заколоти в цілій Европі – від Бравншвайгу до Еспанії?.. Розумів він це чи ні? Знав він чи не знав, що його "Ревізор" вчинив більше, ніж десять карре збунтованої гвардії на Сенатській площі пам'ятного 14 грудня 1825 р.? Що він до найглибших глибин струснув імперію, кинув у обличчя деспотії найсміліше обвинувачення, зірвав покрівець із смородливого, гниючого тілища?
Це ще таємниця. Може, й знав, може, вдавав, що не знає. Але йому, перш за все, вже уявилася кибитка в Сибір, кайдани й нерчинські рудники. Уже верзлися вусаті фельд'єгери, послані імператором, щоб його арештувати. Вже примарою вставала найболючіша для нього втрата ласки й кар'єри — "благосклонности" імператора, діямантів імператриці, дарованих "за успіхи на літературному полі" 9.3. 1834 р., усміхів гарненьких фрейлін, приязні холодних вельмож. Знов катівським видивом поверталась проклята убогість. Засміло, пане Миколо, завчасно...
***
Колись його єдиним захистом була личина малоросійського блазня, полтавського Рабле: спорзні анекдоти, або "українське сало, пересипане грудками аристофанівської солі", як говорив про нього кн. А. Урусов. Тепер – громовержний патос імперського пророка, пророка – "добровільного вигнанця". Але не вірте. Усе – фальш. Усе – брехня. Усе – містифікація. І дзвенюча схвильованість, і улеслива покора, й жорстоке самобичування, й сльозоточиве умилення, й сахаринна мова. Усе це — личина. За нею – маленька, неймовірно самолюбна людинка, якій всі проблеми світу менш істотні, ніж проблема, "як піти на двір", як зберегти волосся від випадання, як видобути тисячу-дві на існування, як продовжити своє життя, щоб, бува (як лякав його Пушкін), не було воно таким коротким, як у Сервантеса, і не дало змоги закінчити його "Дон Кіхота"...
Ось мистець! Ось справжній мистець, і він – це єдине у Гоголі, зокрема, в Італії, що велике і правдиве. Якщо у Римі хвилинами приходило до нього щастя – хоч би під час творення "Мертвих душ",— то тільки тоді, коли вдруге поверталась, щоб жити ще раз земним життям, його первинна інкарнація — художника Ренесансу. У ньому все було від Леонарда, Аретіна, Макіявеллі...
І захланюща гордість зі свого покликання й своєї неповторности, й погорда до всього – включно до своїх добродіїв і найближчих друзів, – палюче себелюбство й цілковита аморальність, що дозволяє брехати, принижуватися, скиглити, лебедіти, самозогиджуватись, іти найбайдужішим повз усе в світі, хоч би через трупи ближніх, – в ім'я мистецтва, втіленого у власній творчості. І жага до життя, не як до спільного дару, даного на розподіл усім, а як НАЙОСОБИСТІШОГО скарбу, що цінний тільки як засіб до власного неперевершеного досконалення.
Ось – мистець!
Це був справжній Гоголь – брутальний майстер. Жорстокий кат, якщо йдеться про мистецтво. Гоголь без личини провінційного дипломата, слиняво-солодкавого дячка, огидного лизуна, лицемірного тартюфа, цькованого хуторянина. Гоголь, а не "ГОГОЛЬОК", як називав його Жуковський. Отой, котрий виріс над сторіччями, мужній і спробою визволити того, дійсного; смілий, пристрасний і гордий творець, із породи тих, що творили "Дон Кіхота", "Фіаметту" й "Мандрагору", ратай вічного, вселюдського, не скореного ніким Ренесансу.
Чи не був його виїзд в Італію виїздом іншого Гоголя? Він чув його, чув його в собі. Він раз здригнувся, коли дійшло до нього, що десь появився його ДВІЙНИК. Може, це був він – щирий, НЕВІДОМИЙ Гоголь? Як містично занепокоївся він, цей земний Гоголь, як знов перелякався! "Довідайся, будь ласка, – писав він конфіденційно земляку Н. Прокоповичу, – хто це ОТОЙ ДРУГИЙ ГОГОЛЬ... Родичів Гоголів у мене немає, крім сестер, які, насамперед – жіночого роду, а друге – в літературу не наважуються... Не розумію, навіщо ЙОМУ прибирати ім'я Гоголя... Аджеж ЙОМУ, напевно, буде неприємно, якщо я зроблю печатну заяву..."