"Заходь, покуримо", сказав Жук.
— "Дякую! нема часу; треба швидче йти до дому, передягнусь, та до Бокогрія."
"Ну йди, та додержи ж слова! Через десять днів поідемо до мене в хутор... чуєш?"
— "Чую, чую... прощай!"
"На здоровє!"
— "Щасливоі дороги."
Товариші розійшлись.
Жук прийшовши до дому, довго міряв ступнями свою кімнату и вдовж и впоперек, покіль не ввійшла дівчина и не покликала ёго обідати.
II.
Весна того року була раня, тепла; косовиця почалась рано. Звичайно: в Черніговщині коло Батурина починають косить перед Купалом, а того року почалась косовиця далеко раньше; вже коло половини червня стояли инде копиці сіна.
Почтовим шляхом по дорозі до Батурина іхав простий візок трояком. На передку сидів погонич, хлопя літ під 16, босе, в одній сорочці и в соломяному брилі: спека була велика, так варом и варило. На заді воза сиділо двоє проізжих. И одежу, и лиця іх так занесло курявою, що не можна було розпізнати, хто з іх білявий, а хто чорнявий... Коні тюпали помаленьку и піднимали страшенну куряву, котра так стовпом и стояла. На дворі була така тиша, така тиша, що навіть листя на вербах ні каплі не тремтіло... Привязаний до дуги почтовий дзвоник не то що-б дзвонив, а якось жалібно голосив, наче й ёго добрала літня спека. —
То іхали Жук и Джур в рідну хату до Жука, де ёго ждала неня и сестри.
"Ану хлопче! торкай пристяжних,'' заговорив Жук до погонича... "Он — бач права зовсім не везе, й посторонки телюпаються. Торкай!... от — от — недалеко. То й пече-ж!... Господи!"
— "Добре таки пече," сказав погонич, буцім не дочувши слов Жука про пристяжну. Жук знов озвався:
"Ну бо, хлопче! поганяй швидче! Дивись — ідемо наче з копами. Ну!... приідемо до дому — мій могорич "
— "Дякую! я не вживаю,"
"Чого не вживаєш?"
— "Горілки."
"Ну четвертака дам, тілько швидче поганяй!
— "Ей! ви гаспідскі коні! ніо!!" крикнув погонич на коней; сіпнув оглобельну за віжки и махнув пугою на пристяжних. А коні й байдуже собі!
— "Ти-б іх пугою свиснув!" сказав Джур.
— "Не поможе! сієі жидівскоі худоби й колком не підженеш! Ти на іх: ніо! а вони тобі: тюп, та тюп! — Ніо! що-б ви поздихали ёму на радість!" гукнув погонич из усієі сили, хлеснув пугою и оглобельну и пристяжних.
"Хто держить станцию?" спитав у погонича Жук.
— "Звістно хто: жид! хиба по коням не видно: такі шкапини тілько у жидів бувають... Ніо!" И пуга знов простяглась по коням.
"Чи дома то моя матуся?" заговорив Жук.
— "Певно, що дома," одповів Джур; "час робочий, косовиці; де-ж ій тепер бути, як не дома?"
Замовкли; бесіда якось не йшла; спека не давала и говорить.
— "Ви до Батурина, паничі?" спитав погонич.
"Ні," одповів Жук, "не до Батурина, а в Жуківку... Знаєш дорогу?"
— "Як не знать! учора там був... якогось лікаря возив."
"На що лікаря?" сполохнувся Жук.
— "Кажуть віспа в селі Куликах, що зараз за Жуківкою."
"А в Жуківці?"
— "Там нічого не чути... Так ви се у Жуківку у гості, чи що ідете?" допитувався погонич.
— "Хто в гості, а хто до дому," одповів Джур.
— "Так ви може Жученки?"
— "Один Жученко, а другий — ні!"
— "Еге! бачте, а я й не знав... ніо!" Показалась висока могила. Погонич взяв вправоруч з почтового шляху. Проіхали верстов дві, дорога почала твердійша, курява стала далеко менша и перед проізжими явився чудовний краёбраз! На версі чималоі гори біліла церква, на котрій сяяв золочений хрест; на взгірьі в садах, наче в зеленім морі, розкошував білий панский будинок з зеленим зелізним дахом; округ ёго визирали невеличкі, чепурні, огрядні хатки селян: з десяток, чи и менше; по під горою, мов срібний пояс, текла річечка, на другім боці річки, тож на взгірю, розкинулось чимале село.
"Ото де церква," сказав Жук, то наш хутор — Жуківка; там тілько наше дворище, та священника; а ото на тім боці козаче село — Кулики. Приход один. Церква у нас, а зоветься хутором... Коли хочеш побачить усю красу сего краёбразу, треба подивиться на ёго тогді, як сонце сходить. Просто рай! річка оддає червоною гадюкою... Ну, хлопче! торкай, торкай! от — от дома будемо."
Жук замовк. Мовчки въіхали в село; в селі тихо — наче в могилі: нігде ні що не щавовкне; зараз видно, що робочий час.
Въіхали в двір... и тут тиша! З під комори тілько якась сіра собака гавкнула на дзвінок, та й вона скоро замовкла. Підвернули до рундука. З будинку одчинились двері и показався старий, заспаний чоловік, в сірих штанах городянского крою, босий, в жилетці. Він протирав очи и сердито дививсь: мабуть ёму не сподобалось, що ёго розбудив дзвінок.
"Здоров був Иване!" озвався до ёго Жук. "Се ти — ще?"
— "А, а — а! се ви паничу! Я се вас и не пізнав, так вас занесло пилом... Та таки, признаться, задрімав трохи, скучно одному."
"А де-ж матуся и сестри?" спитав Жук Ивана.
— "Усі на косовиці, ще зранку поіхали. Там и повар, там и обідати-муть."
"Отаке! чи даси-ж нам чого попоісти?"
— "Нема у мене нічого! хиба самовар нагрію, та у ключниці візьму масла и молока."
"Ну й добре! познось же, будь ласкав, з воза, та дай спершу нам вмитися."
Иван повагом позносив з воза скринки и узли, гукнув на ключницю, щоб борзій ставила самовар, а сам принявся обмивать и чепурить гостей.
"А де косять?" спитав Жук.
— "В Нестратовщині."
"Ми, перекусивши, подамось туди-ж."
— "Хиба пішки," сказав Иван; "бо дома коней нема."
— "Далеко та Нестратовщина?" спитав Джур.
"Верстов чотири."
— "Ні! не буде и трох," перебив Йван, "тілько що жарко дуже."
"Се дарма! ми підемо, як трохи спаде жара," одповів Жук.
Обмившись, причепурившись и перекусивши, Жук и Джур пішли до косарів. Йшли вони не проіздною дорогою, а стежечками через жита навпростець. Жара трохи спала, але все ще в повітрі стояла тиша и духота. Жито почало вже красоваться и оддавало тонким ароматом. На полях попадались невеличкі могили засіяні житом, котре легонько колисалось тихою, ледве примітною хвилею. Де-не-де манячили невеличкі гайки: небо було чисте, блакитне, нігде ні хмариночки... Груди розкривались якось широко, втягаючи в себе чисте ароматичне сільске повітрє.
"Дивись!" сказав Жук; "он-он манячить ліс; ото й наша Нестратовщина..."
— "А, ну! давай співать!" заговорив Джур. "Я хоч и не поет, и не люблю идиліі, але в такому місці, в такому часі — сам не знаєш, яка сила заохочує тебе до пісні." И два голосні баритони полились по полю! Слова пісні "в чистім полі трава росте" котились по житам, як котиться живе срібло розсипане на столі.