— Норі!
Він так це вимовив, немовби там з води вилізло якесь страховисько, що ось-ось проковтне човна разом з нами, якщо ми теж не боронитимемось. Я придивився крізь відтулину в засідці і побачив кількох гостроносих норців, що вплав тікали від Василевої канонади. Семен Іванович склав дашком коло рота долоні, і над водою далеко розітнулося хрипке крякання, наче справжній заклик самиці-норця:
— Кхга-а, кхга-а, кхга-а...
Тонкі сизуваті голови пірнають у воду й знову з'являються на поверхні, але вже в зовсім протилежному місці. Один несподівано виринув проти нас, і Вадим, метко обернувшись, припинив пострілом його підводні викрутаси. Між норцями відкілясь узялася червонава свіязь. Вона спантеличилася від пострілів з двох човнів і полохливо крутиться на місці між нашими човнами, не наважуючись обрати якогось одного напрямку, щоб летіти, їй судилося також висіти на моїх торочках.
Василько ще крутить на всі боки рушницею, неспокійно оглядаючи просторінь, але перша фаза полювання скінчилась. Я з Вадимом нетерпляче заглядаю в Микитиного човна. Ні, там таки лежить якась купа пір'я. Ба навіть два крижні!
— Та тут би їх було!.. Так якби ж то... — Микитине лице, зніяковівши, брижиться від посмішки, стримуючи з чемності регіт. — Чи воно в їх рушниця така, чи хто-зна. Ну, за три ступні ото вдарять — пір'я летить, а крижня тікає!..
— То ружжо таке, що живить, — авторитетно каже Семен Іванович, витягуючи на суходіл човна.
— І розумієш, Борику, я ж стріляю того... добре. А тут... може, набої щось...
Василько притьмом вискакує з човна, дістає ножика й заклопотано розкубрює набоя. З гільзи сиплеться воднораз шріт, якась потерть і порох.
Василько вражено розчепірив пальці:
— А де ж клейтух 4 ?
Семен Іванович глянув на Василеву долоню й хрипко зареготав.
— Шашіль поточив клейтуха! Таке... А воно, сказать, часом буває...
ТЕЗИ Й АНТИТЕЗИ
Семен Іванович давно вже уконтентувався 5, сів до Микити в човна й подався висипатися назад до Сваром'я, до Сварожжя, до Сварогового духу своєї невеселої домівки. Ми раді залишитися самі. Добре лягти на вогку весняну землю горілиць і бездумно споглядати небо. Василько ще якийсь час вовтузиться чогось коло човна й порушує нашу нірвану, але ми з Вадимом нагримали на нього, і він слухняно віддався й собі спогляданню й солодкому хвилевому небуттю.
Десь поблизу від нас кричать чибіси, кумкають жаби, над нами крутиться невидимий у високості бекас, чи, як подекуди звуть його, вівчарик; нам чути, як деркотить він свою вічну пісню любові, причаровуючи собі пару, злітає вгору, каменем падає знову в болото. Он далі, край берега, свистять кулики й наче роблять кумедні гімнастичні вправи на тоненьких червоних лапках. Світ сповнений звуків, пісень і снаги. Він такий широкий, такий зараз гомінкий і прекрасний!.. Але годі. Тікайте, милі кулики, ховайтеся між торішнім сухим різаком, чи-біси, спини свій тріскотливий спів, закоханий бекасе! Ми знову беремо свої рушниці, і, якщо ти трапишся нам зблизька, ми не зглянемося на твоє кохання.
Ми витягнули з води човна, перекинули його на березі й рушили. Праворуч, за кілометр, спинаються вгору пишні сосни старого бору, а просто, між болотами, майорять зацілілі від поводі клапті ріллі. Неподалеку води довгий ряд людей похапцем насипає окіп. Вони рятують від Дніпра свої ниви. Дівчата, парубки, літні селяни працюють шпарко, не розгинаючи спин. Хтось гукнув на нас із гуркоту:
— Охотники!
Вадим насупився. Такі штуки ми вже знаємо! Біжить, бувало, парубчина полем і за кілометр махає руками: "Охотники! А підождіть-но!" Ми, звісно, спиняємося, гадаючи, що він хоче показати нам багату на дичину місцину, та коли парубок нарешті підбігає до нас, засапавшись, ми раптом чуємо: "Дайте закурити..." Проте сьогодні ми помилилися. З гурту чується, мовби й не до нас, лукавий дівочий голос:
— А щоб ото, замість болото ногами місити, та допомогти людям!
Ми підходимо ближче.
— А чиє це поле?
— Та наше ж...
— Тарасівське?
— Еге ж, тарасівського колективу. Сваромці, бач, не вдержали свого, затопило, а ми — думка — окопаємо, мо, й не піде вода.
На подив колгоспникам, що на мить спинили роботу, роздивляючись нас, ми скидаємо свої рушниці, ягдташі й патронташі. Копати — так копати! Ти, дівко, не розумієш, що для нас і полювання, і бурхливий зараз Дніпро, і ваш колектив, і бекасове деркотіння над головою — все те цільний потік весняних бурунів життя, що поглинув нас цілком, і ми з однаковою насолодою окопуватимемо попліч тебе колективну землю!
На нас, надто на витріщені, лупаті Василеві окуляри, колгоспники спочатку дивляться недовірливо. Десь У глибині душі вони, безперечно, мають нас за неробів, які робочої днини бавляться собі полюванням, для них — ми все ж таки трошки "пани", що якимось чудом прослизнули цілі між пальцями революції. Та це триває недовго. Ми жваво беремося за лопати, і через п'ятнадцять хвилин нас уже ніхто не помічає. На нашому секторі швидко виростає добрий окіп, але ми боїмося зменшити темпи й налягаємо на лопати ще дужче.
...Сонце давно вже перевалило на той бік Дніпра, коли ми кидаємо лопати й знову вбираємось у нашу мисливську амуніцію.
— Як ото в пісні: "Хоч не рано почали, та багато утяли!" — усміхається до нас хтось із гурту, коли ми повертаємо до нашого човна.
Нам пощастило дорогою взяти ще двох чирок, і ми, трохи стомлені, але бадьорі й свіжі входимо до Семенової хати.
На лаві сидить Тодоська Микитівна. Вона прийшла оце з колгоспної свинарні перепочити додому.
— Ну, як воно, Тодосько Микитівно, в колгоспі? Вона трохи ніяково, соромливо всміхається:
— Та нічого... Воно ж і там, надісь, люди... Та коли б не вода оця проклята: геть-чисто свинарню затопило! Цілу ніч мучилися, поки до церкви всіх свиней попереганяли...
— А чого ж, Тодосько Микитівно, Семена Івановича до колгоспу не потягнете?
Вона безнадійно махнула рукою:
— Від ледачого поли вріж та тікай!
— Тебе й на собачій вулиці хвалять, — огризнувся Семен Іванович, але Тодоська Микитівна не забарялися з відповіддю:
— Казав циган — нема ні в кому правди, тільки в мені. Отак ото йти...
— У тебе рот без заворот!.. Як ото мені з бабою балакати, так лучче... — Семен Іванович спинився, шукаючи міцного образу, та тут саме Дуня подала йому полуднувати, й він одразу ж облишив словесний двобій, щоб узятися за пожигочніші справи. Присунув до себе миску з борщем і завзято запрацював щелепами.